— Хто ви ту? — крикнув він грізно.
— Цигани, паночку! — обізвався грубий, але смирний голос.
— А що ту робите?
— Бідуємо, паночку!
Жандарм ледво-не-ледво пропхався до середини яскині і почав роззиратися по хаті і по людях. В однім куті яскині лежали ковальські прилади: міх, ковало і молоти на маленькім візку; в другім — купка сухого галуззя на топливо. На галуззі порозвішуване було якесь курмання. Поблизько огню, на середині печери находилася постіль цілої родини — околот соломи, напівперегнилої, розпростертий на камені, і купа сухого моху та листя. Тільки на однім кінці тої постелі, на найстаршім місці, лежала невиправлена кінська шкіра, котрою на ніч прикривався старий ром*.
— А кілько вас ту? — запитав знов грізно жандарм, обертаючися до огнища.
— П’ятеро, паночку, п’ятеро,— відповів циган і підвівся на ноги, увесь дрижачи від холоду. Прочі цигани також повставали. Крім старого, була тут ще циганка, парубок і двоє малих, зовсім голих циганенят. Усі вони були аж сині від студені і виглядали немов попухлі — мабуть, із голоду.
— Чим же ви ту жиєте, волоцюги? — питав далі жандарм.
— Ласкою божою, паночку, ласкою божою. От шкапина нам здохла недавно, то ще донині мали ми м’ясо.
— А давно ви ту?
— Дві неділі, паночку.
Не знати чому, жандарма лютили ті надмірно покірливі відповіді старого цигана. В його плаксивім голосі і в тім щохвиля повторюванім "паночку" жандарм добачав укритий насміх над своєю властю.
— А багато крадете по селах? — питав він дальше..
— Ні, паночку, ми не крадемо нічого. Ром Пайкуш не краде! Ром Пайкуш, поки може, жиє з праці рук. Але тепер, коли нам шкапина вгибла, не можемо рушитися дальше. Мусимо пробути ту, поки троха не розпогодиться..
— Поки нового коня де не вкрадете! — передражнював жандарм. — Ану, збирайтеся, марш зі мною!
— Куди, паночку? — запитав старий циган тремтячим голосом.
— Не питай! Збирайся зі своїм поганим родом і плодом, підемо до села. А там уже побачимо, що з вами робити.
Старий циган стояв немов остовпілий, коли втім стара циганка, мов камінь з неба, кинулася жандармові під ноги і заревла, немов її хто різати хотів:
— Паночку, паночку! Голубчику наш! Що тобі винен старий Пайкуш, що тобі винні бідні роми, що нас хочеш у таку студінь виганяти в світ? Погляди лишень, моя дробина зовсім голюсінька, та й ми самі не витримаємо такої стужі. Змилуйся, паночку, змилуйся, не гони нас нікуди! Нехай бідні роми поди́хають іще на божім світі!
— Не будеш ти тихо, ти, опуде конопляний! — крикнув до неї жандарм і відіпхнув стару циганку. — Зараз мені всі забирайтеся!
Але тут уся родина, мале й велике, з вереском і плачем кинулися жандармові до ніг і почали просити та благати його, щоби лишив їх у кам’яній хаті. Тим часом жандарм і сам надумувався, що йому робити. Село ще не близько, дорога нерівна і відлюдна, ніч надходить, тяжко буде йому самому запровадити до села цілу ту зграю. Швидко він надумався інакше.
— Ну,— сказав,— чого ревете, дурні цигани? Не бійтеся, прецінь вас не з’їм живих. Нехай буде й по-вашому — оставайтеся тут! Але слухай, старий, поки я не вернуся, не смій мені відсіля рушитися!
Старий циган стояв, як стовп. Здивованими, переляканими очима він позирав на жандарма, прочуваючи в його словах якесь нове лихо.
— Ну, чого ж ти так витріщив на мене очі, чого глипаєш, мов підрізаний баран? — крикнув жандарм. — Чуєш чи ні, що до тебе говорю? Не смій мені рушитися відси, поки я з поворотом сюди не надійду, бо нещастє твоє!
Старий циган усе ще стояв мов онімілий. Тільки циганка, низько кланяючися жандармові, сказала: — Добре, паночку, добре! — Жандарм іще раз роззирнувся по яскині, сплюнув з обридження і вийшов.
— Волоцюги прокляті! — воркотів він, з трудом сходячи зо скали. — Ось куди вони запхалися! Але прецінь я їх винайшов. Ну, чень хоть тепер який "бельобунг" буде!
II
Війт ластівецький був, як кождий бойко, неписьменний, супроти власті покірний та потакуючий, а супроти підвладних упертий тим безоглядним упором, що ціхує чоловіка з тісним розумом. Жандарми рідко заходили до того сельця, тому-то кожде появлення жандарма викликувало в селі правдивий переполох. Люди ті, вирослі в горах та лісах, уважали війтівський уряд великим тягарем головно через те, що війт у кождім разі мусив ставати перед різними "панами", над’їжджаючими в село, мусив відповідати на їх запитання, сповнювати їх розкази. Кого раз у громаді силоміць "посаджено на війта", той звичайно оставався на тім становищі кілька або кільканадцять літ, поки тільки міг ходити, бо ніхто інший не осмілювався без крайньої конечності взяти на себе ту страшну гідність.
Наш війт був ще недавно вибраний, то й не зовсім іще освоєний з панами. Він не трохи перелякався, коли жандарм пізнім вечором увійшов до його хати. Але ще дужче він перелякався, коли прибувший "пан" розповів йому о циганах. Правда, війт знав, що цигани сидять у камені; значить, не самих циганів він перелякався. Перелякався він того, що жандарм таки й там "обахморив" їх і що тепер, певно, й його враз із циганами будуть волочити до Підбужа.
— Ну, а ви знаєте о тих циганах? — питав жандарм війта.
— Та ніби знаю.
— Що ж вони, крадуть?
— Та, матбути, не без того, щоб і не крали. Де ж би циган без того витримав! Тілько старий часами щось кленцає, нібито робить. Але така-то його циганська робота!..
— Я так і знав,— воркнув жандарм. — Ну, війте, на вас лежить відповідь за них.
— На мені! — крикнув переполошений війт. — Як вони що вкрадуть, то я маю за те відповідати?
— А так. Відповідаєте за все, що станеться в обрубі вашого села. У вас має бути порядок. Такої циганської голоти не можна пускати самопас.
— Ну, а що ж я маю з ними зробити? Взяти їх на воловід, чи що?
— Де тілько здиблете в селі, зараз їх арештувати і віддавати, жандармам у руки.
— Е, паночку, коли ж бо вельможні шандарі до нас так рідко заходять. А тут якби я одного арештував, то другі візьмуть та й мене підпалять.
— Підпалять! — крикнув жандарм.— То вони такі?
Чекайте, зробимо ми з ними порядок. Війте, тих мені циганів припильнуйте, поки я не верну з обходу! Я їх заберу з собою до Підбужа.