Одне слово, ми з Пилипеєм дійшли висновку, що ми не божевільні, не маримо, що незбагненно яким чином, але наш друг Ципа матеріалізувався у колишньому дитячому вигляді, і з цим треба рахуватися.
Було ясно, що Ципа щось знає про наші теперішні зв'язки з Григорашем і засуджує нас.
Але що нам було робити?
Григораш їхав разом із нами на теплоході. Він примусив Пилипея, щоб той узяв його до себе в каюту. Капітан має таке право — везти в своїй каюті родича, товариша абощо. Григораш передав уже мені оті тюбики. Зайшов уночі до каюти, так щоб ніхто не бачив. Сказав, що на теплоході їде ще багато його спільників. Вони всі, мовляв, мусять оберігати мене, щоб зі мною нічого не трапилося аж до посадки в Одесі на інший корабель. Думаю, просто мене залякував.
Але й він злякався. Я бачив. Коли ми з Пилипеєм розказали йому про Ципу. Почав сміятися з нас, глузувати. Але в очах був страх.
А коли ми почали переконувати його, розлютувався:
— Заткніться! Чуєте! Якщо я побачу того вашого Ципу, я уб'ю його власними руками. І викину за борт. Ви що — хочете зірвати мені справу? Я й вас кінчу! Ідіоти!
Тієї ж ночі у вікно моєї каюти зазирнув Ципа.
Я мало не вмер із переляку.
Вранці сказав Пилипею. Він спершу вирішив зробити облаву. Я ледве вмовив його. Я боявся. Я тепер боявся всього на світі. Ті кляті тюбики з коштовностями не давали мені жити. Нарешті я не витримав.
Коли всі пішли на екскурсію, я заскочив до телефонної будки, набрав "02" і сказав оту фразу про діаманти на теплоході "Квітка-Основ'яненко". Григораш не міг цього бачити. Вдень він не виходив з каюти капітана. І на жодні екскурсії не ходив.
Я вже навіть хотів, щоб мене заарештували. Аби тільки закінчилась ота мука. Тепер мені все байдуже.
Про одне лише благаю — знайдіть Ципу!.. Знайдіть! Благаю!.. Я не зможу на світі жити, якщо не зустрінуся з ним, не вимолю в нього пробачення…
— А по-моєму, це вже не обов'язково, — сказав капітан Горба-тюк. — Людина кається не перед кимось, а головним чином перед власною совістю…
Розділ XIX
Клює, та не ловиться…
Женя й Вітасик ловили рибу на десятому причалі. Поплавці гойдалися на хвилях, їх зносило течією, і раз у раз доводилося закидати заново. Кльову не було.
— Невже це справді? — вже вкотре запитував себе Вітасик. — Невже можливо, щоб людина не виростала, лишалася пацаном так багато років?
— А може, то син Ципи? Бувають же сини, точнісінько схожі на тата в дитинстві. Тато йому розказав свою історію, і він вирішив одплатити друзям-зрадникам.
— Та воно-то можливо, — кривився Вітасик. — Але… пам'ятаєш його слова: "Двадцять років не їв"…
— Ну, коли людина голодна, може сказати й — сто років не їв. Звичайне перебільшення.
— А очі! Ти пам'ятаєш його очі? Якісь особливі, недитячі. Я звернув увагу. Чесне слово.
— І куди він усе-таки зник?
Женя знизав плечима. — Стрибнув із теплохода, — почулося ззаду. Хлопці обернулися.
Ззаду стояв, усміхаючись, із вудочками на плечі, Платоша. Вони й не почули, як він підійшов.
— Ти про… Ципу? — спитав Вітасик.
— Ну, не знаю… Ципа чи інший якийсь пацан. Тієї останньої ночі я вийшов на верхню палубу. Бачу — від шлюпки за трубу метнулася якась маленька постать. Потім наче з корми плюснуло щось у воду. Я підбіг — на кормі нікого. За кормою вода піниться, а далі темрява, не видно нічого. Може, здалося…
— Це він! — впевнено сказав Вітасик.
— Хтозна… — знизав плечима Платоша і раптом закричав: — Клює! Клює! Тягни! Ну!
Женя схопив вудлище, підсік, і на сонці заблискотіла довга й вузька, як шабля, чехоня.
— Якби й таємницю можна було отак: раз — і на гачку, — усміхнувся Платоша. — Але таємницю, якщо вона справжня, так просто не вловиш. Справжня, пацани, таємниця клює, клює, та не ловиться…
Хлопці не відгукнулися.
Знову закинули вудочки і мовчали, про щось міркуючи. А з вікна каюти "Квітки-Основ'яненка", пришвартованого біля третього причалу, дивився на них, усміхаючись, якийсь хлопець.
Було далеченько, й обличчя не розгледіти…