Жид пізнав свою похибку і хотячи її направити, кликав за Юзем, щоби вернувся. Але Юзьо був вже за брамою.
— Буде біда! — каже форналь.— Михась вам того не подарує...
— То що мені зробить? — відповів наляканий уже жид.— Овва! боюся його...
— Не знаєте, що шляхта може... а то богач, страх!
Пан касієр, щоби направити зло, казав зараз випустити корови і вигнати геть в село.
Тимчасом Юзьо, вибігши на село став страшно плакати. На той плач богато дечого зложилося. І та руїна, яку побачив і те заболочення гарних покоїв, котрі йому нагадували колишні любі часи, і та зневага словна і чинна... В тім самім покою, де покійна баронова пестила його і годувала ласощами, тепер поганий жидюга назвав його злодієм і вдарив...
Юзьо, війшов плачучи на батьківське подвіря. Михась саме тоді був тут. Побачивши Юзя він покинув роботу і вибіг проти нього.
— Що тобі, Юзьо? Чого сину плачеш?
Але не зараз можна було від хлопця зрозуміти слово, так заходився. Тепер плакав ще більше.
— Та бо заспокійся і скажи! — потішав його батько, гладячи по білявій головці.
— Я... прий... шов до покоїв, а жид ме... не вдарив...
Михася, начеб сіркою підпалив.
— Що? Тебе жидюга посмів вдарити? мого сина, шляхотську дитину? Я йому покажу! Ходи!
І так, як стояв — лише в чоботах, в полотні, ка-мізельці і кашкеті, хопив Юзя за руку і вийшов на вулицю.
Міхаліна, почувши плач сина, вийшла й собі на ґанок, але чоловік нічого не відповів на її питання, лише махнув рукою. Йно що від Стефан я довідалася, що жид вдарив Юзя. Стефаньо бавився коло тата і чув, що Юзьо говорив. Міхаліна хотіла бігти і здержати чоловіка, але він вже був далеко.
Михась виломив з найблищої верби здорову за-пруту і поспішав до двора, тягнучи Юзя за руку. Такий був лютий, що не тямився. Юзьо перестав плакати, лиш хлипав.
— Скажи мені Юзечку, як він тебе вдарив? Юзьо розповів тепер усе подрібно.
— А пізнаєш ти його?
— Пізнаю... то той високий жид...
— Ага! то пан касієр... навчу я його рахувати... Саме тоді вийшов Розенштіфт за чимось за бра-
І
му. Йому здавалося, що як випустив заняті корови, то вже всій біді буде край. Аж тут з закруту вулиці виходить Михась. Юзьо, побачивши жида за-дріжав усім тілом і мимоволі сховався за тата.
Жид зараз пізнав свою небезпечну позицію; рад був цофнутись, але вже було запізно. А тут, як на злість, нема коло нього ні живої душі. Розенштіфт хотів показувати, що буцім то про ніщо не знає і поклонився трохи ярмуркою:
— Гут морген!
— Слухай ти, Юдо,— сказав люто Михась підступаючи до жида,— як ти посмів мою дитину вдарити? — і заки ще жид отворив губу, щоби щось відповісти, Михась став його парити прутом.— Ти нехристе! ти свиняче ухо! ти будеш шляхотську дитину бити?
Жид став гвавтувати, засланяючись руками против побоїв. Але Михась, все умів виминути руку і бив туди, де руки не було. На жидівський крик ніхто носа не показав. Слуги мабуть доміркувалися, що то за хрестини, і сиділи по стайнях тихо. Жид у ноги, а Михась біг за ним підганяючи прутом. До-перва як з двора повибігали жиди, Михась згамувався.
— Ти псубрате один! Я ціле Закуття проти тебе підніму, то костий своїх не позбираєш! — кричав Михась за втікаючим жидом.
І Розенштіфт, побачивши свідків, станув уже й со-
бі, вже безпечніший.
— Ти розбійник! я тебе дам до крімінал... ти!
— Ти ще пащекуєш? — крикнув до нього Михась і пустився бігти.
Груба жидівка зверещала з ґанку.
— Ентлойф! — і жид став утікати що сили. Михась вернувся до сина.
— Ну що, Юзю? дістав жид досить за твою зневагу?
9 800-3
225
Юзеві заблисли очі радістю. Він поцілував батька кріпко в руку.
— Досить, татунцю, досить! Він мене не дуже так штуркнув...
Юзьо йшов тулячись до батька. Доперва тепер він пізнав, що Михась — то його батько. Відізвалося синівське почування перший раз,— від разу полюбив батька. Тепер його серце опанувало таке почування, якого перше не знав.
— Тату,— каже Юзьо пригортаючись до Михася і обнимаючи його руками,— я вас тату дуже люблю...
Михась був би в тій хвилі і Розенштіфта вицілував за те, що подав йому таку добру нагоду привернути до себе серце коханої дитини. Він нахилився до сина й поцілуваа
— І я тебе, мій Юзуню дуже люблю і не дам тобі кривди зробити, лиш мене слухай і не скривай нічого передімною.
Вернулися до дому оба дуже раді.
Стефаньо закликав з хати маму, що тато з Юзем вже вертають. Міхаліна вибігла на ґанок витираючи тісто з рук у запаску. Юзьо підбіг до неї.
— Знаєте, мамо, тато так випарив жидиська за мене, а він мене йно раз штуркнув, а тато його зо двадцять раз, аж жид ґвалту кричав! — і Юзьо вирвавшись з рук матери, побіг знову до батька і став його по руках цілувати.
Михась був щасливий. Переходячи по при жінку в хату, сказав:
— Славаж Тобі Господи, щось дитину до мене привернув!..
За обідом Юзьо був говіркий, як ніколи до тепер, і по десять разів оповідав свою нинішню пригоду: як то він до двора прийшов; як там застав; що жид до нього говорив а він до жида; як тато жида бив а жид утікав, а жидівка кричала ентльойф.
— Буде мене та штука зо двацять ринських коштувати! — каже Михась.
— Чому?
— Бо жид тепер не випустить коров і скаже собі добре заплатити...
— Ого! корови вже давно в дома... Як ти йно вийшов, за хвилю пригнала їх сусідська дівчина...
— Еге! то жид хотів мене задобрити коровами... Ну, але не вдалося...
— Коби тебе хоч до суду не пізвав...
— А як пізве, то що? Насамперед не було ніякого свідка, коли я його бив, а по друге, коли жид випустив корови без нічого, то таки боїться мене...
X.
Потім, як Михась вийшов з двора, пан касієр довго обшукав свої побої і дріжав мов в пропасниці, доки йому жінка Рухля не подала чарку шабасівки. Вправді таким прутом Михась не міг його покалічити, але тверда шляхотська рука поробила таки добрі пасмуги на тілі. Жид йойкав, жидівка кричала, жиденята плакали, а бельфер не знаючи, що в тій пригоді робити, ходив по хаті, мов в горячці, слинив пальці і пригладжував свої довгі пейси. Енер-гічна Рухля допоминалася, щоби таки зараз їхати до Самбора, зробити лікарські оглядини і подати шляхтича до криміналу за напад... Збіглися й другі пейсаті двораки і радили те саме, відгрожуючись на Михася.