— Така "зацна" шляхтянка, діти так красно виховала... га! що робити?.. Так мій шановний коля-торже, пятьдесят золотих...
— Ой-ой, єгомость! то забогато... Най би вже без євангелій і без служби, то кілько би?
О. Юліян ставав тоді напроти шляхтича, усміхався серіозно, в лівій руці держав цибух а праву підносив з одним пальцем проти себе і говорив:
— Шановний коляторже! Ви не знаєте, що ви мали, і що ви втратили через ту неумолиму смерть... Такої жінки, такої матери, такої правдивої шляхетської матронни ціла Чорнилина не знає... В покійній містилися всі "цноти" шляхотські, котрих, на жаль, щораз менче, а ви жалуєте їй красного хри-стіянського похорону?.. Що люди скажуть? ваші сусіди, шляхта? Тим, що ви умієте шанувати память своєї помершої "малжонки", ви даєте найліпше свідоцтво самому собі. Як же би то виглядало, аби "звлоки" такої "уцтивої" шляхтянки похоронити, як звичайної хлопянки?.. Я би сам на то не позволив.
— Коли бо, прошу єгомостя, тяжко за гроші...
— Тяжко... тяжко... А їй не було тяжко працювати і дбати о добру славу вашого дому?.. Тай чи то так багато я жадаю? Що то у вас значить тих мізерних пятьдесят золотих?.. Но, но, не крутіть головою, шановний пане колєкторже, але всі цінять вас на кільканадцять тисяч...
— Алеж — єгомость!..
— Впрочім, прошу, то справа Божа і торгуватися не слід... Не хочете? я поховаю мою шляхетну коляторку за дармо, але всім скажу, що я її за дармо поховав...— і о. Юліян тепер ударяв себе по полах, а усмішка означала або шляхотне обурення, або резиґнацію.
— Я не хочу за дармо, прошу єгомостя, але тільки не можу,— і шляхтич хотів уже вставати.
— Нема торгу, панє коляторже! — говорив о. Юліян, придержуючи шляхтича на канапі,— нема торгу, бо річ Божа, аякже! Тепер вже усмішка о. Юліяна прибрала звичайний вираз.— То річ Божа... то офіра, так є, офіра, а чим більше хто зложить, тим милійший він Богу... Офіра все Богу мила, коли вона щира... То так як бисьте на церкву дали, аякже!
— Та най вже буде і пятьдесять, але вже все...
— Що до моїх функцій то все, але світло, дзвони і дяк то ваше.
— Тай дяк мій?
— А вжеж! я до того не можу мішатися, аби відтак не сказав, що я його кривджу... Але перестаньмо про це говорити... Я рад послухати про послідні хвилі життя тої праведної особи...
Шляхтич оповідав, а о. Юліян пильно слухав, бо то треба йому було до "подзінькування" за котре не казав собі окремо платити, а говорив усе лиш для звеличання памяти покійника.
О. Юліян умів грати на струнах шляхотської амбіції, як на органах і йому з тим було добре...
Але не треба думати, щоби о. Юліян жив лише зі своїми "шановними коляторами". В такім случаю він мусів би був присвоїти собі всі шляхотскі норови і зійти на їх рівень образования. Ні, о. Юліян крутився і між панами, був любленим гостем по дворах при всяких оказіях, а що деколи якійсь пан і відвідував, то о. Юліян мав в своїй хаті один кабінет, про котрий шляхта й не знала і де не було шляхетського духу. По дворах, розуміється, бував о. Юліян, яко вдовець, сам полишаючи дочки дома.
Так жив о. Юліян більше трийцяти літ на паро-хії в Чорнилині Великій і ми би його ніколи не побачили, якби не те, що він мусів вплентатися до цеї повісти.
Михасів Юзьо, після даного чорнилинській шляхті слова, зараз слідуючої неділі поїхав туди. Поїхав за відомостію і за дозволом батька.
Михась був радий з того, що Юзьо шукає товариства шляхти, а оминає двораків. Перебуваючи в такім товаристві, Юзьо знов пізнає свою шляхот-ську вартість і не буде втраченим чоловіком, мовляв, таким, що з під шляхотської стріхи вибіг, а до двора не добіг... Михась казав Юзеві взяти найкращого коня і всунув йому в руку пять золотих. Юзьо одягнувся гарно і скочив вправно на коня, що рвав під собою землю з нетерплячки. Михасі стояли на ґанку і приглядалися залюбки свому гарному синові, що сидів на коні, мов лицар.
— Цілком в тебе вдався! — сказала вдоволена Міхаліна.
Михась підкрутив вуса і був дуже радий з такого порівнання.
— Може Бог дасть, що цілком забуде за двір і привернеться до шляхти...
Того вечора Михасі довго радили над будуч-ністю сина. Юзеві пішло вже на двайцятий рік, час ставити його під міру, а тут ані батькові, ані матері дуже не хотілося того. Треба було дитину якось перед тим охоронити.
— Нехай би вже Стефаньо служив, мовила Ми-халіна, він на все витреваліщий, ніж Юзьо... Юзьо такий делікатний.
— І Стефаня шкода,— відповів Михась,— але що вже робити, коли його від того не охорониш... З Юзем знаю вже, що зробити...
— А що?
— Куплю йому грунт і поставлю окремо хату. Воно буде записано на нього, а тоді й вириклямують його. Але господарювати буде під моєю рукою, поки не ожениться.
— Певно, що можна би і зі Стефаньом відтак так зробити...
— Певно, що можна би, але хто буде мені в господарстві помагати?
Дальше обговорили, де буде стояти Юзева хата, і Міхаліна напирала конче, аби таки на їх огороді, недалеко, щоб на старі літа не потребувала ходити далеко до внуків... Міхаліна і засипляючи усміхалась розгадуючи, як то вона буде внуків бавити...
А тимчасом Юзьо мчав сухою дорогою до Чор-нилин. Кінь підносив високо ноги, вигнув у каблук шию, немов пишався тим, що несе такого гарного шляхтича...
Дороги Юзьо не знав. Переїхав Топорівці, Чор-нилину Малу, і став серед поля пильно розглядатись по дороговказах, що мальованими руками показували пальцем, куди їхати. Дорога йшла рівно і Юзьо не стямивсь, коли на далекій рівнині замаячіли верби і шляхотські загороди. В'їхавши в село, розпитав за своїми знакомими і йому показали знатну вибілену хату з ґанком, саме як хата Михасева.
Там мешкав знатний шляхотський дука Лукіян Качкенович гербу Сас. В селі його називали "сму-ком" — це назва густої кулеші з житньої муки, котру Лукіян дуже любив. Сам Луць був собі простим шляхтичем, але всіх синів посилав пильно до школи. Найстарший був уже судовим урядником, молодший священником; двох слідуючих забрав по шес-тій клясі до дому на господарство. Старший з них називався Каєтаном, молодший Юзем. Юзьо був ровесником Юзя. Старий Луць поважав дуже науку, хоч сам не був учений. Але знав цінити і гріш та набивав сороківцями горнятко одно за другим. Сини знов любили погуляти і пильненько слідили за старим, чи не дасться підглянути, куди гроші діває. Але старий був хитрий і не дався підійти. Мимо такого богацтва Луць не позволяв синам панувати. Ходили до школи, але не бачили на собі іншої одежі, як тую, що вшив Йосько, а чобіт тих, що зробив домашний швець; живитися мусіли тою "лєгуміною", яку їм привозив старий що четверга на станцію, наказуючи за кожним разом, щоби пильно училися, бо він бідний, і як не буде доброї кляси, то візьме їх до дому і заставить свині пасти.