— До батька подібний з лиця, коби і з всего.
— Я йому все те саме говорю,— сказав Михась,— але чи що поможе? Треба буде довго ще з ним намучитися, заки вистигне з чужого гнізда...
— Правду кажете, панє брацє. А от яке бліде, марне... деж воно на шляхотську дитину схоже?
— То все від пестощів, від цукорків,— пояснив Михась.— Та що з бароновою порадиш, коли хлопця розпускає, страх...
Юзеві збиралося на плач.
— Скільки йому років?
— Вже десять.
— Десять? Гм, дуже марний на свій вік... Ану, Ан-друсю ходи сюда! — закликав старий.
З під стола виліз гарний хлопчик літ осьми, внук Філіпка. Він заліз туди перед гостями з двора. В кучерявій чуприні було повно соломи. Хлопець виглядав, як олицетворене здоровля. Вказували на те його сильно розвиті груди, руки й ноги, та пузате румяне лице. Хлопець найперше підступив до Михася і звитав-ся, цілуючи його руку, а відтак станув біля діда.
— Як ся називаєш? — питає Філіпко.
— Єнджей Городиський.
— Який твій придомок?
— Слотило.
— А який твій герб?
— Я гербу Cae.
— Що ти?
— Шляхтич. Мій тато шляхтич, і мій дідусь шляхтич.
— Чим ти будеш?
— Шляхтичем.
— Браво! — каже Михась, дивлячись веселим оком на хлопця,— достоту такий, як мій Стефаньо...
— Поцілуйтеся! — каже Філіпко, показуючи на Юзя.
Хлопець зразу отягався, крутив головою. Юзьо теж ховався за батька. Але досить було одного погляду старого Філіпка, а Андрусь підбіг до Юзя, обняв його за шию і поцілував кріпко. Юзьо трохи не крикнув.
— Коли хочете, панє брацє, аби з нього був шляхтич, то відбирайте завчасу з чужого гнізда, бо відтак трудно буде наломити його до шляхотського життя...
— Годі тепер, через баронову,— відповів Михась.— Вона страх до хлопця привязалась і я би не відважився робити їй таку прикрість... Нехай вже буде, що Бог дасть.
Посиділи ще, й пішли. Малий Андрусь, дивлячись на Юзя, усміхався злобно.
— Правда, дідусю, що я би ся йому не дав, хоч він старший від мене? Бігме! Оттак би я ним закрутив, підставив ногу і вже на землі!
Старий Філіпко не відповів нічого. Він важко задумався.
— От, в чуже гніздо дитина попала,— бурмотів старий,— шкода такої добро шляхотської крови, геть знівечиться...
Юзьо перебув у батька цілі свята і надивився на ті всі невидані дива, які підчас свят водяться. Першого разу, як заколядували під вікном колядники,
І
то так налякався, аж заплакав. Міхаліна успокою-вала його, а Михась сердився.
— Бабій з тебе, сину, тай годі!
Малий Стефаньо аж клався зі сміху, що Юзьо так налякався колядників.
За той час баронова присилала кілька разів за хлопцем, але Михась аж по святах відпровадив його до двора.
Юзеві начеб камінь з грудий зсунувся. Бігав по всіх кутах і не міг натішитися тими ясними великими теплими покоями. Баронова раз в раз випитувала його, що робив за той час.
— Не бійся, Юзю, я постараюсь о те, що не будеш потребував бути шляхтичем. Лиш учися пильно!
І справді Юзьо взявся тепер щиро до книжки і Бувальський не міг його нахвалитись.
VII.
Невдовзі Ганя війшла за муж за богатого шляхтича з третього села. Називався Петро Баранець-кий і скінчив чотири кляси гімназії. Баронова славно випосажила її. Михась не хотів ще дочки віддавати, бо мала йно що шіснадцять літ, але баронова наважилась і годі було поставити на своїм.
— Не кайся рано вставати, а молодо віддавати,— говорила баронова.— Мій вік уже не довгий, а я би хотіла Ганю поблагословити під вінець.
Весілля було славне на цілу околицю, як колись Михасеве. Усе відбулося коштом баронової і Михась не потребував видати ні крейцера.
Баронова спішилася, бо прочувала свій близький кінець. Невдовзі занемогла і вмерла.
Михасеві тепер всі дуже надскакували, бо всі надіялись, що баронова записала Пишнівці Юзеві і він тут буде паном. І Михась сам в те вірив, нагадуючи собі, що коли баронова про Юзя говорила.
Злетілася баронової рідня, як гайвороння. Приїхали три рідні брати покійної і один братанич. Всі називалися Бабиньські, всі до себе подібні так, що на перший погляд пізнаєш, що це родина. Всі вони худенькі, на високих тоненьких ногах, у всіх на руках довгі мовляв, паньські пальці. Волосся трохи руда-ве, широкі бороди, як лопати, довгі шиї, полові очі і трикутні великі а вузенькі носи. В тих носах була найбільша їх подоба до себе. Такий самісь-кий був ніс, казали, у їх діда і прадіда. І справді ніс це незвичайний. Дивишся з боку, то виглядає тобі, як рівнобічний трикутник, так від голови відсадився, цікаво в світ дивиться, начеб хотів спитати: А що, люди добрі, зимно там на дворі? На зимно він був дуже вражений, бо зараз румянів кінчиком, начеб соромився, що такий великий виріс, а під сподом показувалася капля чистенької, мов сльоза води. Дивишся знов з переду, то цей самий ніс виглядає, мов дощечка з двома вузонькими дірочками. По тім носі можна було пізнати графа Бабинського в десятому поколінні. Графи Бабинські мали ще тую родинну прикмету, що всі були вбогі і на спадщини ласі. Тому то на кожнім з них тепер аж шкіра дріжала, коли вивідалися, в яких зносинах жила баронова з Михасем і його дітьми.
Баронова лежала ще на столі, а свояки стали вже нишпорити усюди за грішми, за тестаментом. Але Михась не дозволив на те. Прикликав офіціялістів і позамикав всі кімнати, поки не приїде комор-ник на обсигіляцію. Графи аж казилися з люті на зухвалість шляхтича, але нічого не помогло. Мусіли вдоволитися тим, що знайшли на тілі баронової — загорнених в рушник 130 ренських, котрі покійниця при собі на грудех оперезала, а більше нічого.
— Ви, пане Тарасович, за богато собі позваляєте. Ми її рідня, а ви слуга,— заговорили гуртом.
— Вибачайте, пане графе, але поки що я тут пан, а не слуга. Слугою я ніколи не був, лиш приятелем славної памяти баронової ще тоді, як ви всі її відцурались.
— Алеж Фредзю,— каже другий,— то зухвальство! Я закличу льокаїв і кажу його викинути аж за браму.
Михась блиснув люто очима, зморщив чоло і насунув брови.
— Пане грабйо мітигуйтеся в мові! Локаї поки що на мої прикази і як мені будете тут фінфи під ніс пускати, то я вас кажу викинути... Уважайте, що властителька ще не похована і вшануйте трупа, колись-те живого не хотіли знати...