Може, то птахи приносять на своїх крилах весну?
Найдовше сніг тримається в затінках або в ровах, присипаний листям чи землею. І в глибоких яругах, куди не сягає сонячне проміння. Але й він уже порозтавав, чорна земля запарувала і, відпочивши за зиму, наче просить людей, щоб садили та сіяли, бо їй нетерпеливиться вирощувати, плекати зело.
Весняне повітря — особливе, і, мабуть, ніколи більше не доводилось тобі куштувати такого свіжого та запаморочливого, як у дитинстві. Весняне повітря наче сповнене якоїсь незбагненної таємниці, воно, мабуть, таке саме живе, як і дерева, як і трава, як і земля, на котрій все те зростає. Весняне повітря збуджує уяву, примушує швидше бігти кров у жилах, воно кличе, манить — куди? Куди вабить і зве?
Пригадай, скільки було збігано напровесні, коли з вирію повертаються птахи. Якась чудна сила поселялась у твоєму єстві, не давала сидіти на місці, підстьобувала, гнала — і ти галасвіта біг із двору, біг по вулиці, зарослій бузиною, далі по вуличці, зарослій сливами та вишнями, по горбку спускався до млина, далі понад ставом, поза чужими городами, попід вербами, опушеними першою зеленню, біг поміж хатами, опинявся на околиці — молоде, вкрите легким серпанком, поле слалось до обрію. І там, на обрії та за обрієм, лежав невідомий світ і кликав до себе.
Пригадай, скільки було вибігано в ті прохолодні весняні дні. Наче вперто шукав щось, прагнув знайти, а воно не давалось, а воно тікало від тебе і, заманливе, таємниче, кликало, звало.
Що саме ти хотів вибігати, що хотів наздогнати, побачити?
Й досі немає відповіді на це запитання. А є тільки пам’ять про студену свіжість весняного повітря. Та ще є пам’ять про м’які весняні стежки, по яких літали босі ноги, є пам’ять про подільське село, про світ розмаїтий, дивний, що сам увіходив у твої очі, є пам’ять про оту радість, котру випало спізнати і котра вже ніколи не буде така, як тоді.
А може, бігаючи, ти шукав свою радість і таки знаходив?
Хлопці засперечались між собою — у кого найглибша криниця в селі. Одні казали, що в коваля дядька Градобика, мабуть, а другі — що в тітки Секлети Воропай, а ще інші доводили, що в Павла Гречаного.
Кожне стояло на своєму, і тоді хтось надумав обдивитись усі криниці в селі, побачити, котра з них найглибша.
І ви майнули гуртом — од криниці до криниці, від хати до хати. Добре, коли криницю було викопано на вулиці, — ви хутенько зазирали в неї, наче в душу, та й бігли собі далі. А то ж доводилося заходити в двори, і хазяїн чи хазяйка, загледівши вас, не могли второпати, чого налетіли гурмою, що саме шукаєте в їхній криниці.
Бігли по селу, заглядали в криниці, перехилившись через цямрини, у кожній важко, похмуро зблискувала вода, і здавалося, що вона береже, не хоче виказувати якоїсь таємниці… і вже сама вода ввижалась таємницею, котру ви бачили, проте осягнути розумом не могли. Від однієї таємниці бігли до іншої, й знову дивилась вона на вас великим розплющеним оком, дивилась і загадково мовчала.
Ви навіть і не підозрювали, що у вашому селі стільки криниць! І з кожної люди брали воду, і кожна поїла земною силою, і в кожній була вода неоднакова, мала інший смак… Цямрини пахли по-різному, і зелений мох на цямринах теж, здається, пахнув по-різному. Ви, заглядаючи вниз, іноді кричали отуди, в безодню, в загадку, в таємницю, — і криниця відповідала луною, що дивно ляскотіла. І в різних криницях луна теж була неоднакова, од неї народжувались не схожі відлунки, й ті відлунки вражали вас, бо навіть та сама криниця щоразу на ваш крик відповідала іншими відлунками, — їх не можна було повторити, хоч ви й старались.
Дивлячись униз, бачили безодню, в якій потонуло далеке небо, а також бачили віночок своїх голів.
І часом здавалося, начебто ще одну криницю викопано в криниці, що вона справді бездонна, — й з чудним відчуттям остраху відходили, іноді навіть не крикнувши отуди, вниз, у нескінченність.
Скільки ж таких криниць у селі! Де глибші, де мілкіші, а де вода й зовсім при самісінькій поверхні. А все-таки, де найглибша?
В коваля Градобика цямрини дерев’яні, старенькі, замшілі. Вода в криниці далеко-далеко, погляди летять донизу — і не знаходять дна. Крикнули, й голоси ваші стали падати з вилясками, впали на воду, розбились — і відлуння долинуло до слуху.
В тітки Секлети Воропай коло криниці росла тополя. Хата в тітки уже похилилась, видно, побачила віку, і тополя вигналась у небеса. Мабуть, і криницю тоді ж викопано, коли хату зведено та тополю посаджено. Перегнулись через цямрини — й повіяло в обличчя мороком, і дихнуло холодком темної води, що причаїлась так глибоко, наче аж на тому світі, причаїлась і дивиться некліпливим чорним оком.
Крикнули вниз — і глухо обізвалась криниця, наче простогнала. Мабуть, у тітки Секлети й справді глибша, ніж у коваля.
На різні голоси відповідали криниці, коли ви в бездонні їхні душі кидали свій раптовий крик, і кожна розказувала щось про себе, тільки ж спробуйте зрозуміти їх, спробуйте втямити!
А в Гречаного була за ворітьми, і стояла баддя, і металевий кухоль був прикріплений на ланцюжку — витягуй воду, хто захляв, і пий досхочу. Дивились у криницю дядька Гречаного, і здавалося, що вона й справді глибша за ті, які бачили досі. Аж ген-ген видніється латочка води, що й дивитися страшно, бо голови паморочаться. Хтось неголосно скрикнув — і вона відповіла стиха, крикнули дужче — і вона дужче обізвалась, а то вже раптом така луна вирвалася з її нутра, що морозом по спині дернуло. Голосиста була криниця в дядька Гречаного і відлунки дарувала теж голосисті, шпаркі.
А як довго спускалась баддя! Рипів коловорот, корба повискувала, потім десь далеко-далеко баддя опускалась на отой таємничий прижмур води, і навіть не було чути, як вона зітхнула, наповнивши баддю.
Пили всі по черзі, бо хіба ж не потомилися, стільки вибігавши по селу! Вода забивала дихання, відпочивали, знову пили — смачна вода в Павла Гречаного, солодка. Мабуть, солодшої куштувати не доводилось.
І ви тоді подумали, що найліпша вода береться з глибокої криниці, бо б’ють у ній чисті, незамулені джерела.
А в дядька Павла Гречаного таки була найглибша криниця на все Овечаче!