"То кулешу салом не зіпсуєш, а дітей хвалою враз",— лагідно повчає він Мотрю і старших синів та дочок, які вже поодружувалися. Це коли Юхим у настрої. А буває він таким повсякденно, коли не голодний. А як голодний, то лютішої людини, аніж Юхим, у всій слободі не знайдеш. Тому в передобідню пору, коли здалеку понад луками ще долинає передзвін Юхимового молотка в кузні, у його дворі вже починається метушня: виносять надвір низенького круглого столика, бо Кравчина влітку, як погода, обідає під райкою в холодку, витягають з колодязя цебро холодної води (як борщ видається татові гарячим, то миску ставлять на цебро, щоб швидше вихолоняв), перемивають і перетирають нефарбовані дерев'яні ложки, хоч вони й так чисті, лаштують, чистого рушника татові на коліна і ставлять до столика татів ослінчик. Аж тоді Мотря велить наймолодшому синові Колькові бігти на кладовище і звідти виглядати, доки йтимуть тато. Колько, худорлявенький, чистенько одягнений хлопчик з розумними оченятами, лопотить босими ногами стежкою поміж соняшниками і гурчить, як машина. Виглядати тата на обід — то найбільша його радість, найпочесніше доручення, що дісталося йому від старших братів та сестер. Колько вибігає на кладовище — найвище місце у слободі, сідає на гарячий од сонця чебрець поміж могилками і дивиться на колгоспну садибу по той бік виярка та пильненько наслухає.
Кравчина йде поважно, заклавши руки за спину, не роззираючись і не зупиняючись біля зустрічних: наробився й виголоднів — не до балачок. Коли ж він спускається у виярок, спершу по коліна, потім по груди, по плечі, потім ховається з головою, Колько підхоплюється, як наполоханий заєць, біжить стежкою назад, тільки хрести та пам'ятнички ввіччю йому миготять.
— Ідуть тато! Чуєте, ма'? Йдуть! — гукає, хекаючи, а очі горять, як жаринки: він перший побачив тата.
Дітвора шукає собі стільчики, пороблені татом, ставляє до столика, однак сідати ніхто не сідає. Мотря виносить глечик з теплою водою, рушник, мило і шматочок гладенько обструганої цеглини.
Увійшовши до двору, Юхим обводить суворим поглядом усе сімейство і, помітивши, що когось із дітей немає на обід, питається:
— А де ж це Поля?
— У неї сьогодні шість уроків,— одказує хтось із школярів.
Юхим засукує рукави — руки в нього по зап'ястя синювато-руді од диму та окалини, а вище білі: ніколи їм засмагнути — бере з Мотриних рук мило та цеглинку й одмиває ними кіптяву... Діти мовчки, шанобливо дивляться, як тато, зціпивши зуби, шатирить руки цеглинкою, тоді хтось із старших каже:
— Може, тату, вам тверденьку мочалину купить? У городі є.
— Твердішої од цеглини ніде немає,— одказує Юхим. Умившись, він перший сідає до столика, за ним баба Кравчиниха,
сухенька, згорблена, тонкорука, вдягнена, як завжди, охайно, у все довге та просторе. А вже потім всідаються діти.
Юхим куштує борщ, і коли він не дуже вичахлий і не дуже гарячий, питає:
— А де це стрюк?
Хтось із дітей подає йому стручок перцю, що попав під вінця великої полив'яної миски, й каже раденько:
— Осьо, тату! Заховався.
Юхим одламує вогнистий шматочок, вкидає у миску, тоді висипає з долоні ще й зернята.
— Чи не багато, батьку? — зауважує Мотря.— Дітвора ще язики попече.
— Кому багато буде, той попроситься,— одказує Юхим.
Дітвора їсть мовчки, бо хто ж попроситься, як тато такий борщ їдять?
Юхим зачерпує повну ложку, повільно підносить до рота і якусь мить дивиться на неї, як на ворога, потім сьорб! — лунко, сердито й коротко, немовби батогом ляснув — і ложка суха. Сьорб! Сьорб! — нишком і запекло. Коли ж попадеться комусь із старших дітей курячий пуп чи печінка, Юхим скаже, переставши сьорбати:
— Оддай, Маню, знахідку Колькові, він же менший од тебе. А Мотря при цьому ще й докине:
— Він у нас сьогодні молодець, мамі дров уносив і тата бігав виглядати.
Юхим на те змовчує: малого іноді не завадить і підхвалити.
Баба їсть з окремої мисочки, бо їй треба довго кутуляти. Юхим ніколи не обходить її увагою за столом і, якщо вона не доїсть, буває, борщу, чи тушкованої картоплі, чи каші молочної, питається:
— Чого це ви, бабуню, так погано сьогодні їсте?
— Доживеш до мого віку, то й тобі не їстиметься, моя дитино, одказує Кравчиниха,— Колись, як була молодшою, хотілося, та не було чого, тепер є що, та не хочеться.
Юхимовій дітворі чудно, що бабуся називає тата дитиною, то котрась із старших питає, поштиво усміхаючись:
— Хіба ж тато — дитина?
— Усі ми, дітки, діти, і старі, і малі, й середульші,— одказує старенька і сміється — німо, без жодного звуку.
Це — "мирний" обід. А буває й так, що Мотря чимось не догодить Юхимові. І найчастіше — дуже гарячим борщем. Тоді на Кравчину находить голодний сказ. Він хапає миску, бігає з нею кругом хати, шукаючи вітру поза причілками, а знайшовши, заходжується віяти ложкою борщ, як віють зерно до млина, і кричить так, що на всім кутку собаки ґвалт зчиняють:
— Мало мене біля горна пече?! Га? Мало?!
Коли ж вітру немає, Юхим підхоплює на руки ледь не відерний чавун з борщем і пхається з ним до колодязя.
— Опускай у воду! У воду, кажу! — прискіпується до Мотрі й залигує чавун обривком так, щоб дужка була.
"Що се там за веремія?" — дивуються ті, хто не часто буває на цьому кутку села.
"Та то в Кравчини обідають",— байдуже пояснюють кутяни, бо вже звикли. Так звикли, що коли хтось на когось кричить, йому кажуть: "Чого ти репетуєш, наче гарячого борщу вхопив?"
Після обіду Юхим одразу ж добрішає і стає ще лагіднішим і балакучішим, ніж завжди.
— Про що ж тобі на завтра врок задали? — воркоче до сина чи дочки і гладить чуб або кіски.
— Про перпетуум-мобіле, тату...
— А що ж то воно таке?
— Вічний двигун, тату.
— Гм,— каже Юхим і надовго замислюється.— Та й що ж, є такий двигун?
— Немає, тату.
— Правильно, немає,— радіє Кравчина.— Нічого вічного немає.
— А ви, тату? — озивається Колько. Юхим регочеться й каже:
— А я, синоцю, вічний. Я — як той перепетмобіле! І ти підростеш — будеш вічним двигуном. Хто робить — той і двигун.
— А хто не робить? — допитується Колько.
— А хто не робить, той свистить,— сміється Юхим.
Найдужче ж він любить учити молодшенького сина, ще не школяра, грамоти. Стане струнко, як солдат, притисне розчепірені пальці до стегон — і до Колька: