Хівря, наситившись, задирає довгу рябу морду, слухає.
— Що ж ми на вечерю зготуємо? Та вже зготуємо щось, побачиш...
Бере в кутку залізну шухлю, перелазить у саж, чистить гній з-під свині. Потім приносить оберемок сухої соломи, стелить. Хівря вкладається на бік і лежить із якоюсь лагідною покірністю, лише зрідка ворушиться її куций хвостик-рипичка та вухо здригається, наче відгонить муху. Ясенюк Хома стає біля свині навпочіпки, лоскоче пальцями по худому, в чорно-білій щетині, хребту.
— Ти б почула, що той колій мені каже ниньки! — з болем у голосі озивається, коли в льохи раз і вдруге сонно заплющились очиці. При слові "колій", яке, либонь, лунає у стінах хлівця не вперше, вухо в Хіврі видимо нашорошується.— Вже той Петро Князь літає біля нашого обійстя, мов крук, уже допоминається по твою душу, вже точить ножа... Та ми йому, Хівре, не дамось, правда?
Льоха й зовсім одкинула ратички, вколисана лоскотанням і старечим туркотінням, тепер її живіт наче аж розіллявся по підстилці, крізь шкіру проглядають ребра. Хома Ясенюк замислюється, супить чоло від якоїсь раптової думки.
— Може, й добре, Хівре, що ти льоха й не знаєш, як там тепер по всяких Америках та Єгиптах діється...
Хівря спить солодко, тільки порохкує блаженно. Хома Ясенюк шкарубкими пальцями все ще гладить тварину й чомусь не хоче йти з хліва. По якійсь хвилі оповідає ще сільські новини — чи то сонній Хіврі оповідає, чи то самому собі. Потім знову тягне старого на обшири міжнародної політики, далі бубонить про поперек, який усе трудніше розгинається, про погоду...
До вечора Хома ходить по городу, приглядається, чй не завелись кроти на грядках, бо в сусідів таки завелись у моркві і в буряках; прислухається до монотонного гудіння трактора, що трудиться в полі неподалік; стежить за ластівками, які зчинили хурделицю над городом; а то просто стоїть на межі так, як стоять стебла соняшників чи кукурудзи...
Сусідка Лукія вибирає огірки поміж рясного огудиння. Вона сама схожа на молоденький огірок, покритий свіжим туманцем, у пухирчиках, у ворсинках. Мабуть, коли дебелий чоловік обіймає та цілує свою Лукію, то її туге тіло аж похрускує, аж похрумкує від його волячої ніжності.
— Дідуню,— озивається Лукія.
— Га?
— Якщо ви вже без свині жити не годні, то купили б собі молоду льошку...
— Га?
— Мали б льошку молоду, вона б гайнула до кнура в гості, а там, дивись, і бавилися б із опоросом.
"О,— думає Хома,— й цій діло є до моєї Хіврі, всім вона чомусь поперек горла стала..."
— Пізно вже мені, Лукіє,— відказує.
— Що пізно?
— Та купувати молоду льошку й думати про опорос.
Лукія зводиться на грядці, береться руками в круті боки й заливається реготом.
— Льоха думатиме про свій опорос,— сміється,— а не ви.
— Не кажи, Лукіє, не кажи. Це ж молодняк і доглянути треба, й на ноги поставити. А в мене вже вік не той.
— Ви, дідуню, про поросят говорите, як про дітей.
— Вже, либонь, із молодою льошкою не потягну, не впораюсь.
Лукія не знає — плакати їй чи сміятись від почутого.
— Скільки свиноматок тримали, скільки поросяток завжди кувікало на вашому подвір'ї! Чи не всенькі Вовковиї постачали своїми поросятками. А нащо Хіврю марно доглядати? Вже краще тримати справжню льоху, щоб користь від неї.
— Вік не той у мене, Лукіє.
— Аби в льохи був молодий вік!
— А де ж я Хіврю подіну?
— Заколете!
Хома Ясенюк, не озиваючись, поволеньки йде до межі, а Лукія, глянувши старому в спину та зітхнувши, знову згинається над огірками... Хто б став морочитися з яловою коровою? Навіть коли яблуня не родить, то її зрубують, хай марно не п'є соків із землі, знадобляться іншим деревам. Діти чи внуки доглядають недужого батька, похилу бабу — в людей-бо ведеться по-людському. А нащо тримати сухоребру льоху, що з неї вже ніякої користі? Ще, може, сьогодні та Хівря згодиться на шкварки та вишкварки, а завтра?.. Тільки ж у Хоми Ясенюка свій розум, а в того розуму своя фанаберія, тут уже нічого не втямиш, не добереш і не розшолопаєш.
І через ту Хіврю тримається чоловік оцих Вовковиїв, як бруд тримається нігтя. Хіба десь вискочиш у район на ярмарок чи в область по магазинах, коли вдома є оця Хівря? їй же неодмінно подай їсти бодай тричі на день, бо, голодна, вона не тільки рознесе в друзки саж і хлівець, а й усі Вовковиї з околицями. Коли Хсма Ясенюк має раз чи два на рік вибратись у дорогу, то хіба не ходить до сусідок та не просить, аби ополудні чи ввечері дали його Хіврі корито, що вже зготовлене стоїть? І, мабуть, не так для себе, як для своєї льохи дістає молоко в людей. Раз спробував дати фабричного кефіру, купленого в сільмазі у паперовому пакеті, то Хівря одвернула рило, не стала їсти. Хома Ясенюк для неї і в печі палить та варить. Хіба старому чоловікові стільки треба картоплі з городу? Ні, стільки не треба, скільки город дає, то все для льохи. І яблука літні та осінні й зимові з'їдає Хівря, бо старий Ясенюк зі своїми дуплавими зубами багато не перемеле. Коли отак зле, недобре подумати про людину, то виходить, начебто живе вона в цьому світі не ради самої себе, а ради Хіврі.
Якось навідувався Хома й до Лукії з проханням: так і так, мовляв, маю поїхати на похорон у Вернидубівку, то постав, сусідко, перед Хіврею удень корито із запареною товчею, а на вечір, після поминок, я вже сам повернусь додому й погодую. Лукія не відмовилась (по-перше, трудніше відмовити, ніж нагодувати Хіврю, а, по-друге, близького чи далекого родича не так часто й ховають), а коли запечалений Ясенюк чемно подякував їй, вона візьми та й скажи старому чоловікові:
— Та вже коли Хівря така дорога вам, то ходили б скрізь із нею вдвох, як із бабою.
— Га?
— Як із бабою, кажу. І на весілля беріть її з собою, й на похорони, і на ярмарки. Завжди буде з вами, не побиватиметесь, як там Хівря сама-самісінька без вас, чи напувана, чи нагодована.
— Я й не знав, що тобі так важко поставити готове корито перед свинею!
— Зовсім не важко, дідуню!
— Таки важко, серця не маєш!
— Ви, дідуню, мов кріпак у своєї Хіврі, а вона ваша пані. Та відмініть ви це кріпосне право, звільніться.
— Яке кріпосне право? — не втямив.— Як звільнитись?