— Ой-ой-ой! Ой, вмру! Ой, смерть моя прийшла за мною! — репетує комічно химерник, і голос його стає все тихіший та скорботніший. Вже він, здається, був напоготові зомліть і все стогнав, поки Олена одбуває церемонію поклонів. От вона вже поклонилась усім і підступає до Антона. Він заточується, нахиляється набік і, наче зрубане дерево, несподівано падає на діл і лежить, одкинувши руки. Дружки й наймички регочуться, але Олена, як молода, поважно видержує свою роль: вона тричі кланяється лежачому на долу Антонові.
Але Антін добре тямив, що молода повинна цілуваться з кожним, прохаючи на весілля. Він раптом схоплюється, мов опечений, і цілується з Оленою, а потім хапає в руки рубель та качалку й грає на качалці рублем, ніби лучком на скрипці, ще й набасував губи й кричить та ніби брязкає на бубоні-решеті: "Дзень, дзень! ти-лі-лі-лі! бом-бом-бом! тра-ла-ла-ла, бом-бом-бом, дзень, дзень, брязь!" — приграє Антін язиком до цих імпровізованих музичних струменів і крутить, вертить головою ще й пританцьовує й приспівує наперемінку то тоненьким голоском, удаючи скрипку, то густим баском, мов бубон.
Дружки регочуться. Олена поважна, ані осміхнеться. Тільки її темні веселі очі ніби грають і блискають. Вона ледве видержує свою поважну роль до кінця.
Антін умлівав і падав на землю, мов мертвий, таки частенько й найбільше, як прохаюча на весілля молода була гарна з лиця.
З молодицями та бабами Антін Радивиловський жартує на інший спосіб. От, наприклад, йдуть молодиці вулицею. Антін зустрічається з ними й обертається до найкращої та наймолодшої.
— Добридень тобі, моє серденько! А чом ти до мене не вийшла вчора ввечері?
— А чого б то я до тебе виходила? — питає молодиця.
— А ти й забулась, чого? Ти ж моя коханка! — ніби чепляється Антін до молодиці.
— Одчепися ти од моєї душі! Я ж чоловіка маю, — сердито одказує молодиця.
— Тільки б і лиха, що чоловік. Бач, яка ти добра! Я тобі й спідницю справив, а ти мене цураєшся.
— Яку спідницю? Оцю, що на мені? — вже з жартом каже молодиця, показуючи на свою дешеву збляклу стару, трохи не драну спідницю.
— І цю справив, і ту червону в квітках, що в тебе схована в скрині: обидві мої, а ти оце чогось перестала мене любити, — каже, дуріючи, Антін.
— Та в мене червоної спідниці й заводу нема! — каже з сміхом молодиця. — І одколи я заміжня, в мене й не було червоної спідниці. Оце причепилась причепа! Не думай, що я така нетяма, щоб позабувала, які на колір були в мене спідниці.
— То зелена ж! і то моя. Ой боже мій, боже! тільки десять карбованців дурнісінько запагубив! — каже Антін і при тому важко зітхає, аж сопе, мов ковальський міх.
— Купи мені спідницю, то я й носитиму, — обзивається молодиця.
— Купив вже дві, куплю й третю, як любитимеш мене, моє серденько, — каже Антін.
Іде Антін через місто, цебто через ярмарковий майдан, зустрічає гурт молодиць і знов націлюється на нову жертву своїх жартів та дурощів, само по собі на найкращу.
— Будь здорова, чорнобрива, цокотушко моя, щебетушко моя, моя ти перепілочко, моя ти ластівочко! — щебече Антін дрібно-дрібно солоденьким голоском. — А ти вже й не здоровкаєшся зо мною, й не дивишся на мене?
— Та я тебе, сказати по правді, і не примітила, — каже молодиця.
— Бач, яка ти! Любилися, кохалися, як риба з водою, а теперечки ти вже мене й не примічаєш. Або з горя піду в Росі втоплюся, або повішусь: оттут серед базару заб’ю кілка та й повішусь, — каже Антін і важко зітхає, аж сопе. На його виду майнув одчайдушний виявок журби, неначе йому тільки зосталось обмотати вірьовкою шию та й повіситься десь на бантині в стайні.
— Та про мене й повісся! плакати не буду, — каже молодиця й регочеться на ввесь майдан.
— А як я буду перед смертю дриґать ногами, то може й заплачеш. Я знаю, що всі молодиці збіжаться до мене та будуть сльозами вмиватись, як я буду перед смертю ногами дриґотіть. Ох! — важко зітхає Антін, роззявивши рота, мов вершу.
Усі стеблівські молодиці знали цей підступ та спосіб Антонових навісних жартів і нітрошки не зобижались. Але часом Антін помилявся й обертався з такими жартами до молодиць з чужих близьких сіл. Молодиці бачили Антона вперше й не знали про такі його жарти. Жарти виходили й справді смішні, бо молодиці опинялись в смішному або в ніяковому становищі, їм і справді було якось ніяково перед людьми.
Зустрічає якось раз Антін дуже гарну молоденьку молодицю в ярмаркову неділю на гатці коло порона. Вона була з близького містечка Шендерівки. Порон був ще по той бік Росі, і чоловіки тягли за кодолу, стоячи між двома стовпами, й гнали порон до гатки.
— Добридень тобі, серце! — обертається Антін до молодиці прилюдно з таким інтимним привітом.
— Доброго здоров’я! — обзивається молодиця й з дива витріщає очі на Антона.
— Чи це ти мене не впізнала? — питає Антін.
— Ні, — каже молодиця поважним тоном. — Бо я бачу вас вперше на віку.
— Ой! — зітхає Антін. — Ой господи! Бач, який тепер світ настав! А ці червоні чоботи, що я тобі справив, і досі носиш… а мене вже й забула.
— Коли ж ти мені купував червоні чоботи? — питає молодиця, і її великі очі з превеликого дива стали ще більші.
— А хіба ж ти вже й забула? А тоді, як я до тебе ходив щовечора на вечорниці, — каже Антін з поважною міною.
Молодиця вирячила очі на Антона, як корова на нові ворота. Вона, очевидячки, силкується пригадать дівоцькі залицяння з своєї недавньої молодості й, само по собі, не знаходить таких гріхів у своїй пам’яті.
— Що це ти брешеш! Ці червоні чоботи справив мені чоловік, а не ти, — каже молодиця.
— Та вже ж пак чоловік. При людях, бач, треба ж казать, нібито чоловік справив. — каже Антін.
— Оце причепилась якась причепа серед шляху, та ще й серед людей. Може, ще скажеш, що й це червоне намисто, що на мені, ти купив? — вже сердито каже молодиця.
— Атож пак хто! Авжеж я! — каже вже поважно Антін, ще й трохи підняв угору голос, буцімто з претензією.
— Коли ж ти мені його справляв? — питає сердито молодиця.
— А тоді ж таки, як ми любилися з тобою, — каже Антін.
— Бий тебе сила божа! Я ж тебе вперше бачу на своєму віку. Та я ж не стеблівська! — каже молодиця, вже зовсім зобижена.