Перший секретар міського комітету партії (єдиної, правлячої, спрямовуючої, інших партій на терені "одної шостої суші" тоді не було), маючи законну дружину, завів коханку. У невеликому провінційному місті усе таємне дуже скоро перестає таким бути. Втім, партійний вождь не вельми і приховував своє розговіння на стороні. Тим більше що коханка, недавня перукарша, зробивши такий поважний ривок у кар'єрі, покинула працю і розважалася, їздячи по міських крамницях та вимагаючи того, що притримують під прилавками для потрібних людей. Машину для поїздок по крамницях присилав високопосадовий коханець — свою ж таки, чорну службову "Волгу". Коханка завела великого, породистого пса на кличку Рекс. Під час поїздок по місту Рекс поважно возсідав на передньому сидінні "Волги", де звичайно сидів сам перший секретар. Невдовзі дотепний народ став звати свого партійного вождя, поза очі, звісно, теж Рексом. Відповідні органи просигналили угору. А тут ще у краї заворушилися, через брак харчів, шахтарі. Угорі було вирішено вжити термінових заходів. Рішення спустили униз, самому ж першому секретареві міськкому. І той розпорядився, аби зберегти і своє крісло, і свою пасію, організувати для колишньої перукарші фіктивний шлюб. Якомога гучніший, щоб народ — чув і бачив і, врешті-решт, перестав перемивати кісточки своєму партійному натхненникові. Проведення такого відповідального заходу доручено було найближчим до вождя людям — завідуючим відділами міськкому партії. Жениха довго шукали, але — знайшли у глухому селі найвіддаленішого району області, за триста карбованців молодий колгоспний тракторист згодився узяти фіктивний шлюб. Його привезли у місто, поставили перед очі партійного вождя — у замасленій куфайчині, солдатській шапці, кирзовиках. Вождь розпорядився підодягти жениха, але грошей на це дійство не виділив. Організатори повезли тракториста у міський партрозподільник, вбрали у все новеньке — костюм, пальто, черевики, хутряну шапку. По тому до жениха привезли нерукаршу, поставили їх у міському Будинку щастя на рушник, розписали. У квартирі нареченої зімітували голосне весілля. Щоб чули сусіди і перехожі. На магнітофон поставили касету із весільними піснями, увімкнули на повну гучність. Раз у раз звук стишували, щоб прокричати "Гірко!" Але між нареченим і нареченою сидів суворий секретар міського комітету з ідеології і зупиняв будь-які спроби хмільнуватого молодого перетворити фіктивне весілля у подобу справжнього. Потім — згідно із планом заходу — розпочалися танці. За усіх варіантів цієї історії, яку я чув із багатьох вуст, завідуючий організаційним відділом міськкому партії грав на акордеоні, а завідуючий відділом пропаганди та агітації бив у бубна. Коли жених подавав ознаки протверезіння, йому доливали у склянку. Закушував жених печивом, через те й незаплановано захмелів. Але уже сутеніло, "весілля" щасливо завершувалося. Тракториста розлучили із перукаршею, повезли знову у партрозподільник, зняли узяту напрокат, бо за неї не було заплачено, празникову одіж, переодягай у його старе сільське дрантя. Відтак чесно сунули у кишеню гімнастерки зароблені женихом триста карбованців, а в кишеню куфайки — пляшку горілки, відвезли на вокзал і посадовили у вагон поїзда, що котився повз його далеке село. Згадавши вродливу наречену, власне, свою законну супружницю (розписалися ж!..), з якою його так спішно розлучили, тракторист засумував і потроху вицмулив пляшку горілки. Прийшов він до тями на пероні залізничної станційки, від якої до рідного села було п'ять верст баюристої, розмоклої полівки. Куфайка на нім була, і шапка, і гімнастерка, але грошей у кишені гімнастерки — не було, почистили кишені у вагоні. Оцей детективний факт і спричинив скоре падіння партійного вождя шахтарського міста. А ще те, що організатори заходу поскупилися навіть на шапку для жениха. Коли тракторист, випивши, починав свої мрійні спогади про хутряну, пижикову, шапку, йому ніхто не вірив, бо ніхто із селян такої розкоші на нім не бачив. І недавній жених написав самому Брежнєву, у столицю нашої Вітчизни Москву, передавши листа, як йому нарадили, через залізничників на станції, інакше, мовляв, лист до Кремля не дійде, перехоплять місцеві вожді. Тракторист, дарма що перебував на власному фіктивному весіллі під хмільком, так детально описав сам захід та його партійних організаторів (а на доказ продемонстрував ще і штамп у пашпорті), що сумнівів угорі не виникло, тим більше що й сигнали із шахтарського міста уже були, і неодноразові, люди у нас — грамотні. А ще — настав час для такого ж фіктивного, як весілля коханки партійного вождя, оновлення партійних кадрів. І справі дали хід. Перший секретар міськкому загримів під фанфари. Правда, врешті-решт, його призначили заступником міністра вугільної промисловості. І взагалі, історія мала щасливий кінець. Не було кому вигулювати Рекса (раніше його вигулював один із помічників партійного начальника), і перукарша виписала із села свого законного мужа, відмивши та прибарахливши його. У новій суспільній іпостасі недавній колгоспний тракторист перевиховався, покинув пити, і, коли я гостював у шахтарському місті, щаслива родина "звіздила" свою третю дитину. Кумував на "звіздинах" заступник міністра вугільної промисловості, перебуваючи у законному службовому відрядженні. Міська влада, турбуючись про забезпечення трудящих житлом, надала багатодітній родині розкішну трикімнатну квартиру у престижному районі міста. На вхідчинах завідуючий організаційним відділом міськвиконкому грав на акордеоні, а завідуючий відділом культури міськвиконкому, обоє — колишні завідуючі відділами міського комітету партії, — звично лупив у бубна. Отака собі невигадана застійна історійка...
СЕКС СЛОВНИКОВИЙ
Була рання осінь року сімдесят п'ятого, я писав оповідання "Кролик" — про стиглу весну, коли скіпка на скіпку скаче, про колишнього колгоспного начальничка, якому на старість закортіло скоромного, але — у голові ще свайба, а у матні уже похорон... Ця народна фраза згодом коштувала мені чимало крові і нервів, поки оборонив її від зазіхань імпотентного, навік переляканого редакторського пера. Окрім начальничка-пенсіонера, героїнею оповідання була сільська повія, "червоний ліхтар", як називав її голова сільрадівського виконкому. Ще було слово, точне, образне і благозвучне, яким повію назвала було дружина мого героя, коли повернулася з базару у районному містечку і побачила, що у клітці немає кролика. Вона стояла на пагорку свого дворища і гнівно гукала до повії через глибоку вуличку, вимагаючи повернути кроля, узятого "червоним ліхтарем" ні за що, бо, як пожалівся її малосилий мужичок, нічого не получилося, а обіцяного кроля повія все одно реквізувала. Я того несподіваного, не внесеного у словники слова не записав одразу, воно опустилося на денце художньої пам'яті, ятрило мене, але — ніяк не спливало. Муки творчості колотили мною, а до оргазму, про який нині стільки мелють телеязиками, що скоро усіх нас зроблять імпотентами, у моєму варіанті — творчого, звісно, ніяк не доходило, бо—не згадувалося те слово. Зранку обійшов я увесь наш куток, що звався Яблушним, тоді ще — багатолюдний, обминувши, звичайно, "червоний ліхтар" за високим парканом, але ніхто із бабів, навіть дружина героя мого оповідання, з вуст якої і почув те слово навесні, не пригадав його. І кожну із сусідок я просив, якщо щось нове пригадається, гукнути мені. Бо куток наш невеликий, баби цілісінький день швендяли повз мій двір, то за курми, то по траву чи шипшину на гору, то у гості одна до одної. А творив я тоді у низенькій хатині під солом'яною стріхою, неподалік від вулички. Друкарська машинка стояла на дощатому саморобному, ще з повоєнних часів столі біля вікна, вікно було над самою призьбою і — розчинене навстіж. Я тоді вважав, що письменник соціалістичної доби мусить працювати саме так — не відгороджуючись від народу навіть жердиною, корови і кози вільно забредали у мій двір і паслися на моріжку. З вулиці було добре видко мою кучмату ще голову, схилену над друкарською машинкою, і руки з довгими пальцями, які злітали час від час над клавіатурою, наздоганяючи геніальну думку чи не менш геніальний образ. У плідні хвилини словоплетіння, які поети називають хвилинами натхнення, я уявляв, що не сиджу за друкарською машинкою, а — диригую могутнім хором...