А тепер дозвольте розповісти якнайдокладніш про всі ті події, що призвели до катастрофи.
Закінчуючи свого останнього листа, я сказав, що на відстані сімох миль від нас лежить довжелезний кряж червонуватих скель. Він, очевидно, оточує те саме плато, про яке говорив професор Челенджер. Коли ми наблизилися до них, мені здалося, що вони навіть вищі, ніж гадав професор, — сягають угору подекуди щонайменше тисячі футів і позначені прошарками, властивими базальтовим формаціям. Щось подібне можна бачити в Селісберійських скелях біля Едінбурга. Верхів'я кряжа вкривала розкішна рослинність: на краях — буйні чагарі, а за ними — сила-силенна високих дерев. Скільки давалося бачити, ніяких ознак тваринного життя там не було.
На ніч ми отаборились біля підніжжя того кряжа. Важко уявити собі більш дику й пустельнішу місцевість. Скелі були не лише стрімкі, але явно вигнуті вгору понад краєм, тож годі було й думати зійти на них з цього боку. Ближче до нас стояла висока шпилювата скеля, про яку я, здається, згадував уже в своїй розповіді. Вона схожа на величезну червону дзвіницю. Вершина її на одному рівні з плато, але їх розділяє широка прірва. На самій маківці тієї скелі самотньо росте височезне дерево. І ця скеля, і поблизька частина плато — порівняно низькі: думаю, десь так п'ятсот-шістсот футів.
— Отут, — показав Челенджер на дерево, — сидів птеродактиль, якого я підбив. Я видерся вгору до половини скелі і тільки тоді вистрелив. Безперечно, такий добрий альпініст, як от я, міг би видертися і на вершину її, хоча це, звичайно, не наблизило б мене до плато.
Коли Челенджер говорив про птеродактиля, я глянув на професора Самерлі й уперше побачив у його очах якийсь вогник довіри й каяття. В'їдлива посмішка не кривила його уст, як то бувало завжди, а навпаки — на обличчі його проступила блідість і неприхований подив. Челенджер і собі завважив це і вже тішився перемогою.
— Звісно, — мовив він не без сарказму, — професор Самерлі гадає, що, кажучи "птеродактиль", я маю на думці звичайного чорногуза. Тільки це такий чорногуз, в якого нема пер, надзвичайно груба шкіра, крила з перетинками, а на щелепах зуби.
Він засміявся, іронічно вклонився і підморгнув Самерлі, аж той одвернувся й відійшов від нього.
Уранці, поснідавши кавою з маніокою (наші запаси доводилося ощаджувати), ми зійшлися на військову раду, щоб обговорити найкращий спосіб вибратись на плато.
Челенджер головував з такою врочистістю, немов був верховним суддею.
Уявіть собі, як він у своєму химерному хлоп'ячому брилі, зсунутому на потилицю, сидить на прискалку, зверхньо поглядає на нас з-під набряклих повік і, трусячи чорною бородою, повагом визначає наше поточне становище та накреслює наші подальші дії.
Нижче ви побачили б усіх трьох нас. Мене — засмаглого від сонця, помолоділого та посвіжілого на вільному повітрі; Самерлі — з його нерозлучною люлькою, поважного і все ще настроєного скептично; лорда Джона, гострого як лезо бритви: він, спираючись на рушницю, трохи нахилив уперед свою ставну постать і втупив у промовця орлині очі. Позаду сидять двоє метисів і невеличка купка індіанців, а перед нами височіє червонуватий кряж, який відділяє нас від мети.
— Зайве й казати, — мовив наш керівник, — що, бувши тут першого разу, я робив усе можливе, щоб вибратись на плато. І коли вже не пощастило з цим мені, то не пощастить і будь-кому іншому, бо що-що, а по горах лазити я вмію. Тоді, правда, у мене не було ніяких спеціальних знарядь, але тепер я вже запасся ними. Звісно, що за допомогою їх я спроможуся видертись на вершину цієї самотньої скелі. Що ж до кряжа, то видобутись туди з цього боку марно й пробувати — стіна тут занадто прямовисна. Минулого разу мені довелося поспішати, бо надходив сезон дощів, та й запаси у мене вичерпувалися. Через це я встиг дослідити підступ до кряжа лише приблизно на шість миль у східному напрямі й ніде не знайшов можливості подолати цю крутизну. Що ж тепер ми будемо робити?
— На мою думку, є лише один розумний вихід, — сказав професор Самерлі. — Якщо ви обстежували кряж зі сходу, то ми дослідимо західну його частину. Можливо, піднятись на плато вдасться десь там.
— Слушна думка, — погодився лорд Джон. — Плато це, мабуть, невелике, і, обійшовши круг нього, ми або знайдемо прохід нагору, або повернемось на місце, звідки вийшли.
— Я пояснював уже нашому юному другові, — сказав Челенджер (він завжди говорить про мене, як про десятирічного школяра), — я пояснював уже нашому юному другові, що легкоприступного шляху на плато тут не може бути. Зрозуміло чому: якби цей шлях існував, плато не було б ізольоване, і на ньому не могли б зберегтись умови, які так розбігаються із звичайними законами виживання видів. Проте я не виключаю можливості, що десь тут є такий схил, яким зможе видертись на верхів'я досвідчений альпініст, але ніяк не спроможеться злізти вниз важка, незграбна тварина. Я певен, що вони тут є, такі місця, хоча б одне.
— Звідки у вас така певність, сер? — задерикуватим тоном спитав Самерлі.
— А звідти, що мій попередник — американець Мепл-Вайт — побував на плато. Як же інакше міг він побачити тих дивовижних тварин, яких замалював у своєму альбомі?
— Ваші міркування, здається, випереджають установлені факти, — не здавався впертий Самерлі. — Я бачу ваше плато, тим і не заперечую його існування, але в мене нема ніяких доказів, що там є життя у якій-небудь формі.
— Заперечуєте ви, сер, чи не заперечуєте, це не мав аніякісінького значення. Хоча добре, що бодай існування плато ви нарешті усвідомили. — Цю мить Челенджер підвів погляд на плато і раптом, на наш подив, скочив з прискалку, схопив Самерлі за підборіддя й задер йому голову вгору. — Ну, сер? — закричав він хрипким від хвилювання голосом. Тепер-то ви вже бачите, що на плато є тварини?
Я казав уже, що на краю кряжа була густа торочка зеленої рослинності. Так-от з неї виткнулася якась чорна, лискуча істота. Вона повільно підповзла до провалля, перехилилася вниз, і ми виразно побачили гадюку з пласкою, схожою на заступ, головою. З хвилину гадюка звивалася над нами, і ранкове сонце блищало на її лиснючих витких кільцях. Потім вона оспало поплазувала назад і зникла.