Гей слухає... В химерний смерті храм
Прийшов непроханий, в мільйоноліть нірвану,-
І серце буряне, життям і сонцем п'яне,
Товчеться в тишині зі смертю сам на сам.
Іде, як маятник, у нетрищах Землі,
Що мчить десь, мов юла, піщинкою малою...
І обертається разом з тію юлою,
І іскри соняшні розбризкує в імлі.
Мовчання чорне. Пантеон віків.
Огонь, і кров, і цвіт, і м'язи, й силу
Мільйонів поколінь — в суцільні брили
Часом спресовано, і кожен з них, як шків
Під пасом вічности, лисніє потом з пилу.
Все, що жило,— уже не зацвіте.
Все, що цвіло,— старі не верне шати.
У чорних брилах полиском печати
Мигтить без відблиску сузір'я золоте.
Лежать віки закуті і німі.
І тільки серце стукає в пітьмі.
Похмурий маг зідхає і встає,—
Квадрати біцепсів напнув, нап'яв сталеві жили,
Тризубом кайла розмахнув і з усієї сили
В тисячоліття
Б'є!
І громи лун. І іскр метеорити
Зі свистом бризкають. І порох шелестить,
Паде до ніг.
Встають зі сну світи.
І хтось гука з доби палеоліту.
Скалки епох, шматки мільйоноліть,
Огонь і кров вклякнули ниць під ноги,
І капле піт на них, щоби могли ожить,
Щоби могли цвісти, щоби могли дзвеніть,
Надхнені духом генія людського.
Щоби з'єднать часи, щоб збудувать мости,
Щоби переступити смерті чорний кратер
І вічно в перевтіленнях цвісти,—
Прийшов сюди він, сірий і простий,
В квадратах біцепсів відважний реформатор.
У вічній зміні руху і матерій
Підніс тризуб і, мов жезлом, махнув,
І іскру серця в вічність увімкнув,
І зрушив з місця кров земних артерій.
Нехай гримлять громи. Хай плинуть кораблі.
Хай свищуть поїзди. Нехай цвітуть пустелі.
Нехай летить експрес уздовж всії Землі.
Хай крила мерехтять на зоряному тлі.
Нехай летить до милої, як хмарка в синій млі,
Творець і Друг — той мрійник Боттічеллі!
Хай у віки росте! Хай любить і цвіте!
І хай запише те
смішний той Боттічеллі!
1929
ТРІУМФ
Романтики!
Друзі!!
Велет и!!!
Черкнули ми сонця киркою!..
Над нами холонуть чужі світи...
Під нами — безодня рокованості...
Дзвеніть! Не втрачайте ж мужності
Над страшною, над космічною діркою!
Ми в крицю оправили серце своє.
В бетон і в залізо — свої п'ястуки! —
Піднесли в зеніт!
Вони всюди є—
І піт наш, і думи, і наші м'язки,—
Нехай так стоять віки!
Пливтимуть світи мимо серця твого...
Густиме над брилами соняшний го н г,—
То вдарив у нього киркою ТИ —
Романтику простоти!
Записаний всіми в "раби малі".
Єдиний з усіх на землі.
1929
НАД ХРАМОМ
Храм залітає шпилями в зеніт і гримить.
Там наше серце б'ється і в небо ораторить.
Акумулятори сонця Ми! І сміху акумулятори!
Вибрали ми між "згоріти" і "вигнити",
Вдар же мозолем у гонг, найбільший Естете!
Мечеться, умліває гниль на хвості мети
Між Конфуцієм і Магометом.
Вдар мозолем. Вдар!.. Вдар!..
Сипони сміх золотистим гравієм.
Царство наше — не годен обнять жаден цар.
Сила наша — незчислена й вічна, як пісок Аравії.
Стліють "посланці богів" (все обертається в прах),
Стліємо й ми — і порох наш поруч лежатиме,
Тільки ж найдовше той залишиться в віках,
Хто, як Помпея, з-під них виринатиме —
Серцем своїм, втіленим в творів дива,
Мозком, оправленим в мармур і брили гранітові...
Ми оживатимем там, де зітруться слова.
Навіть з череп'я відтворить нас сила нова,
І, перевтілені, знову і знову ми з'явимось світові.
Стій же над прірвою! Мужньо спинайся грудьми!
Серця тримай смолоскип —
слухай, як камінь ораторить!
Акумулятори сонця ми
І вічності акумулятори
ВЕЧОРИ
І
Рожеві вечори — час тихого смеркання,
Пора роздуми над безоднею ночей,
Глибокий світ притомлених очей,
В диму махорки усмішка прощання.
Настане мить — і в море тишини
Пірне вселюдський лемент і клопоти.
І завихрять світи... Тоді, брудний від поту,
Ходою тихою приходить Він к мені —
Моєї юности навчитель і товариш,
Як камінь, мовчазний і тихий, як трава,
І, в люльці палячи несказані слова,
Дивитиметься десь на блиск Волосожару.
Сидітиме, як друг, як брат і як отець,
Плечем плеча торкнувшись, мов підпори;
В мовчанні витре піт і витрусить опорок,
Та не покличе й слова з двох сердець.
Пливтиме вічність в віхолі сузір —
Найбільший твір найбільшого Растреллі.
Пливтиме дим й стинатиметься зір
Над таємницею Великої Пустелі.
Які ще книжники?.. Й які ще богослови?
Який Талмуд?.. І пощо звук пустий?
Привіт Тобі, мовчальнику простий,
Що ще й не роджене спалив у люльці слово.
Мовчи і думай. Дихай і кури.
О вечори, глибокі вечори.
Розрада зустрічі і усмішка прощання.
Рожеві вечори — час тихого смеркання.
II
Рожеві вечори — час тихого смеркання...
Відіб'ють мрійно зорю мулярі.
Останній згасне звук по тій зорі.
І геній творчости зійде, як у нірвану,
В блакитний сон...
Тоді, у тій порі
Заб'ють умовні гасла дзиґарі,
І оживають марива, немов сильвети на екрані:
...По ринвах вулиць,
по долонях площ,
По лабіринтах зал, кімнат і коридорів —
Елегія парфум...
Атракціон уборів...
Чад поту
і дотепів дощ...
Межи колон, і статуй, і дріад,
Між фресок геніальних. дивних колонад,
Над духом Генія, що знітився, як зеро,—
Заб'є каскадом горда Суєта,
Завіхолить над всім царівна та —
Всевладна, всенехтуюча гетера...
Й, немов перед отрутою, геть зайвий тут тепера,
Дух генія замкнув свої уста.
У панцер смутку й гордости закутий,
Принишклий за шедеврами творінь,
Припав коліном перед Зевсом і, мов тінь,
Стоїть,
всіма гордуючи, всіма забутий.
Безглузді марева вечірньої пори.
О вечори, бентежні вечори.
Жадоба зустрічі. Утіха розставання.—
Рожеві вечори — час тихого смеркання.