А той, походивши перед коротенькою темною шерегою, порипівши чобітьми і голосом, зупинився, гостро ковзнув поглядом по переляканих молодих обличчях, тоді різко спитав:
— Завдання ясне?
Всі чомусь мовчали, та лейтенантові, здавалося, того й треба було, він не обурився і не став повторювати свого запитання, мовчанка його цілком вдовольняла. Однак тут нарешті схаменувся Іван. Він злякався ще більше, тепер уже свого незнання, роззявив рота, щоб запитати в командира, як же йому бути і що треба робити, але командир був на сторожі.
— Припинити розмови! — крикнув він. І все.
Тоді була команда, їх повернули, розвернули: "Правое плече вперед!", і вони кудись витупували тяжкими чобітьми, поки опинилися на безмежній світанковій галявині, обставленій з боків щільними стінами війська, а посередині була свіжовикопана яма, перед нею ніби червоноармієць, тільки простоволосий, босий, зі зв'язаними за спиною руками, а збоку від нього — три командири, два високі й худі, а між ними — Іванів Старшой!
Ті командири із Старшим були найближче до чоловіка перед свіжою ямою, але ще ближче стояв Іван у своїй залізній шерензі — всі під два метри зростом, міцні, мов із заліза, голови в касках теж ніби залізні, а до душі й не доберешся. Замість душі — гвинтівка в руках.
Один з тих двох високих і худих щось читав. Довго й незрозуміло. Та Іван і не пробував нічого зрозуміти. Він і не чув, і не слухав. Був залізний, а сам ніби здерев'янів. Що ж це таке? Як же це так?
Той чоловік перед ямою тіпнувся, щось закричав незрозуміло, тоді раптом гукнув:
— Хай живе товариш Сталін!
Але й цього Іван ніби не почув, бо саме тоді пролунала різка команда їхнього лейтенанта:
— Від-ділення!
Іван побачив, як усі виставили перед собою гвинтівки, впираючи в плечі приклади, і мерщій зробив те саме.
— У зр-радника Батьківщини, — карбував слова команди лейтенант, і вже тобі ні роздумів, ні вагань, ні відступу, — вог-гонь!
Залп ударив коротко, болісно, різучо. Так, ніби роздерли міцне полотно.
Іван уже більше не бачив нічого. Слухав команду, виконував, він — чи й не він? Де він, що з ним, на якій землі, на якому небі, чи стояла тоді роса, чи була трава під ногами? Не зміг би пригадати й на Страшнім суді. Все залізне, навіть повітря сизе і ніби залізне.
Коли вже знов сидів у своїй машині, а поряд — Старшой, обидва в касках, мов великі воїни, а машина аж дзвенить, така вона доглянута, вичищена, ніби вилизана язиком, Старшой, дивлячись поперед себе, спитав:
— Ти куди стріляв?
— Стріляв? — на смерть перелякався Іван. — Куди стріляв? У зрадника Батьківщини стріляв!
— Я питаю — куди, а не в кого! Цілився куди?
Цілився? Куди цілився? Це Іван знав. Ой, як же
знав! Бо коли б не цілився, то попав би точно в серце. Таке вже кляте було в нього око, така рука. Тому й цілився в ноги тому чоловікові. Хто там знатиме? А вийшло: всі вони цілилися або в ноги, або пускали "в молоко"! Старшому і отим двом, худим і високим, довелося добивати зрадника контрольними пострілами з пістолетів. Це ж добре, що хтось передбачив. Передбачив, не бачивши, але знаючи наперед про всіх таких, як Іван.
— Щоб мені цього більше не було! — сказав Старшой.
Іван кивнув важкоголово.
Тоді вперше почувся йому мамин голос так, як ніколи не чувся: добрий, ласкавий, м'який, як шовк.
як трава, як мамине волосся. Чом же малим не відгукувався на той голос, на той поклик, а втікав уперто ще далі, прудкооко визираючи, куди б шурхнути так, щоб не знайшла ніяка сила.
"І-іва..." — скільки в тому поклику добра, надії, обідяння, а він знехтував усім тим, а тепер приречений вимуштровано скидатися на жорстоке й коротке "В-ван!", так ніби ти й не жива людина, а оцинковане відро або "цинка" для патронів.
Ще якось легше було б на душі, коли б Старшой був грубий, жорстокий солдафон, коли б заливав очі спиртом, верлюжився з податливими ППЖ, чинодральствував, розбишакував на складах овеес і пефеес. Але ж ні! День і ніч сидів над якимись паперами, інструкціями, веліннями. Сам щось писав і переписував, засургучовував у пакети, відправляв кудись ті пакети, натомість одержуючи ще товщі, ще важливіші, мабуть, бо все те ховалося в невситиме черево бичачокривавого сейфа, який щоразу сито поцмакував броньованими дверима, ковтаючи нову здобич. Спав Старшой чи й не спав ніколи — про це Іван так достоту й не зміг довідатися, їв він мало і все просте, з солдатської кухні, заборонивши Іванові навіть навідуватися до їдальні, для офіцерів. Жінок — ніяких і ніколи. Іван вважав, що всі вони варті навіть менше, ніж ляпання його долоні, і був страшенно вдоволений, що Старшой, мабуть, теж такої думки. Для простої Іванової душі цей чоловік був ніби Бог: чесний, чистий, бездоганний у своєму житті, відданий тільки своїй справі, а справа та — велика й свята. Служба Старшого (а тепер, виходило, й Іванова) мала назву страшну (багато хто боявся й вимовити), сичливу, ніби звук міни, яка летить на тебе загрозливо, невідворотно, і ось зараз уб'є тебе, знищить — ні сліду, ні пам'яті, і нема рятунку, кінець усьому, але тут з'являється Старшой, коротким помахом руки відвертає загрозу, захищає ягниць і перстом караючим вказує на вовків і спокійно каже:
— Іване, проведи.
А що Старшой завжди перевантажений своєю роботою і вимушений ощадливо витрачати час, власні вчинки, рухи, слова, навіть звуки, то виходить у нього щось укорочено-жорстке, мов удар по залізу:
— В-ван, провди!
І тепер уже Іван знає, що треба робити. Все точно. Довір'я окрилює просту, як схлип, душу. Воно викликає захват. Іван здивувався б безмірно, почувши про цінність чийогось життя і про милосердя. Що це й навіщо і кому на користь? Його уявлення про гріх убивати були невиразні й темні ще з тих пір, як він одним пострілом скошував по півдюжини летючих качок. Справедливість? А що це таке? Він вірив у справедливість тільки стосовно своєї темної лінивої переляканої душі, а забезпечити цю справедливість міг єдиний чоловік на світі — Старшой. Іван став його добровільним рабом, охоче — навіки — і мовби радісно. Його рабство було куплене страхом і загрозою.