Тоді Аглая враз обірвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клану й лінгвіста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побігти наввипередки й передала Карамазову свій ридикюль та парасольку. Але потім бігти не захотіла й сказала йому, щоб він витяг з ридикюля її замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли він зробив це, спитала, чим вона пахне.
. — Чим вона пахне?.. Очевидно, жіночим тілом.
— Прекрасно!.. і цей запах тобі, мабуть, подобається?
— Як би тобі сказати, — промовив Карамазов, — можливо, подобається, а певніше — ні.
Аглая не повірила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої і без того великі очi, стала ними ласкати свого супутника.
— Брехунька! — сказала вона. — Ти неправду говориш. Я знаю, що тобі цей запах подобається" Тому що... тобі не подобається... Ганна.
— Ти про мою дружину?
— Так. Чому ти досі не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?
Чому він мовчить? Він, звичайно, зробить це. Він нарешті познайомить Аглаю з Ганною.
Але він думає, що вона все-таки якась чудна дівчина, й потім думає, що дружина мала рацію назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспішати в його інтимні закутки. Невже цього Аглая не розуміє?.. І потім, відкіля це вона дізналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, і тому він так нервово запалив сірника.
Вона одразу ж зрозуміла його й поспішила перейти на іншу тему. В цей момент вони підходили до кручі.
IV
— Давай ще трохи відпочинемо, — порадила Аглая, лягаючи на траву. — Можна й наших попередити.
Вона крикнула своїй компаньйонці, щоб та взяла з неї приклад і теж посиділа десь там зі своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились і зупинились на тому ж таки високому березі, кроків на двадцять далі. Тоді Аглая підсунулась ближче до кручі й сказала:
— Наш новий знайомий поділяє твої погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика.
— Які ти погляди маєш на увазі? — спитає Карамазов.
— Ясно які — ті, що ти з ними знайомив мене на пароплаві в нашу першу зустріч і потім майже кожного вечора чіпаєш їх.
— Ти говориш про ідею відродження моєї нації?
— Так. Я говорю про національну романтику. Карамазов покривився: мовляв, він нічого не має спільного з тим, про що говорить вона, це їй він уже декілька разів говорив, і, значить, треба бути більш обережним із такими термінами.
— Ми говоримо на різних мовах, — сказав він. — Ідея відродження моєї нації — ще раз повторюю — нічого не має спільного з національною романтикою.
Аглая усміхнулась і положила на свої коліна голубу парасольку.
— Хай буде по-твоєму,. —— сказала вона, — Та як же з Вовчиком?
— Мій друг не тільки не поділяє цих поглядів, але й взагалі далеко стоїть від усякої політики.
— І все-таки ти такий шматок м'яса можеш вважати за свого друга?
— А чому ж ні? Хіба в ньому не може бути гарних людських початків?
—М'ясо завжди залишається м'ясом, —енергійно сказала Аглая. — їв м'ясі ніяких людських початків не може бути.
Вона так уважно подивилась на свого кавалера, ніби хотіла загіпнотизувати його.
— Це теж справедливо, — сказав Карамазов. — Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.
— Шкода! — кинула Аглая й взяла резонерський тон. — Треба бути послідовним навіть у дрібницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, шо багато важче Їх же таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати неабияку волю і, коли хочеш, відвагу... Ти їх, здається, високо ставиш?
— Ти гадаєш, що мені бракує волі і я не можу бути відважним?
Дмитрій сказав це якимось непевним голосом, наче він і сам не довіряв собі.
— Ти маєш волю і ти відважний! — упевнено й навіть з деяким захопленням відзначила Аглая. — Саме за це ти так скоро й подобався мені... Подобався, звичайно, як людина.
Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала від нього свої очі. Він мовчав тому, що в нім у цей момент зажевріла внутрішня боротьба: з одного боку, йому підлестило її захоплення ним як відважною й вольовою людиною, з другого — він не зовсім вірив їй (відкіля вона знає, що він саме така людина? Чи не з кількох розмов із ним?). І потім, його раптом якось образила її самовпевненість і цей батьківський тон. Нарешті він заспокоївся й сказав:
— .А ти, знаєш, цілком правильно підмітила: я говорю про ближніх. Мені це твердження дуже подобається. Здається, мій однофамілець — Альоша Карамазов — ставив якось там наголос на любов до дальніх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближніх.
— І ти гадаєш, що найбільша загадка саме тут ховається?
— Тільки тут і більш ніде! — з деяким хвилюванням сказав Карамазов. — От хоч убий мене! — а не можу їх зненавидіти справжньою ненавистю. У кожного з ближніх — навіть найбільших моїх ворогів — буває така, знаєш, людська усмішка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматір дивиться. Я кажу й підкреслюю, у кожного, бо навіть у суворих і злил з природи людей я бачу цю усмішку й це обличчя.
— Може, ти перебільшуєш? Невже-таки в кожного?
— Клянусь тобі! Богоматір всюди й на кожному кроці. Це якийсь жах, і іноді навіть руки падають у знемозі. Не можна зустрічатися з людьми. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа і в ній ховати, перш за все, очі... Очі, знаєш, найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір і саме в очах ховається Богоматір.
Карамазов зупинився й почав нервово кусати собі губи. З звичайної психічно нормальної людини він раптом перетворився на маніяка. Раз у раз здригаючись, він усе повертав до кручі голову й розгублено дивився в неясні далі дніпрових вод.
— Словом, Богоматір не дає тобі зненавидіти своїх ближніх? —спитала Аглая.
— Тільки вона. Во ім'я якоїсь ідеї я здібний на все, навіть здібний убити людину. Але якийсь Іван Іванович однією людською усмішкою може покрити мене в один момент... навіть коли б цього Івана Івановича я й ненавидів своєю недоношеною і якоюсь чудною ненавистю.
— І так із тобою завжди бувало?
— Ні, — сказав Карамазов із деяким відтінком туги в голосі. — Тільки в останні роки мене так сильно затривожила Богоматір. Раніш це багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала мене і для мене не було ближніх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.