Ваніна навідалася через кілька днів; поведінка П'єтро не змінилася.
Ваніна розгубилась. Не він у неї, а вона в нього закохалася! їй, такій гордій, безмежно гірко було це усвідомлювати. Вона вдавала із себе байдужу і навіть веселу, намагалася якомога рідше заходити до П'єтро, але й не заходити не могла.
Міссіріллі, згоряючи від кохання, але пам'ятаючи про своє низьке походження і оберігаючи гідність, вирішив, що дозволить собі освідчитись лише в тому випадку, коли не бачитиме Ваніни більше тижня.
— Ну і хай,— нарешті сказала собі Ваніна.— Якщо я бачуся з ним, то заради самої себе, мені з ним приємно; я ніколи не покажу, що кохаю його.
Вона вже довго засиджувалась в П'єтро, а той говорив з нею так, як, буває, говорять, коли в кімнаті сидить іще двадцять душ.
І ось одного вечора, після того як дівчина весь день запевняла себе, що ненавидить П'єтро і що буде з ним іще холодніша та суворіша, вона призналася, що кохає його. І він нарешті дав волю почуттям...
Безмірне було безумство Ваніни, та безмірне було і її щастя. Міссіріллі вже не думав про свій обов'язок, про свою чоловічу гідність — він кохав так, як кохають у дев'ятнадцять років, до того ж в Італії.
Він був дуже щирий і кінець кінцем признався гордій княжні в хитрощах, до яких удавався, щоб закохати її в себе.
Чотири місяці пролетіли як одна мить. І ось настав день, коли лікар сказав, що П'єтро зовсім одужав.
"Що мені робити? — думав Міссіріллі.— Переховуватися в однієї з найгарніших жінок Рима? Щоб мерзенні тирани, які тримали мене тринадцять місяців у кам'яному мішку, подумали, що вони мене зломили? Італіє, ти справді нещасна, коли твої сини через це покидають тебе!"
Ваніна не сумнівалася, що найбільше щастя для П'єтро — залишитися з нею назавжди. Але в душі юнака гірким докором звучали слова генерала Бонапарта про жінок. Коли в 1796 році Бонапарт покинув Брешію, муніципальні чини, які його супроводили, сказали, що брешіани люблять свободу більше, ніж інші італійці.
— Так,— відповів Бонапарт,— вони полюбляють базікати про неї зі своїми любками.
І П'єтро сказав Ваніні:
— Як тільки стемніє, я мушу звідси піти.
— Постарайтеся повернутись у палац ще до світанку, я чекатиму вас.
— На світанку я буду за багато миль від Рима.
— Он воно що!—холодно кинула Ваніна.— І куди ж ви підете?
— В Романью, відомстити за себе.
— Я багата,— спокійно провадила Ваніна,— сподіваюсь, що ви візьмете від мене зброю і гроші.
Міссіріллі якусь мить пильно дивився на неї, а тоді стиснув її в обіймах.
— Серденько моє, моє життя! — вигукнув він.— Через тебе я забув усе! Навіть обов'язок перед вітчизною... Але в тебе така шляхетна душа — ти мене зрозумієш.
Ваніна заплакала.
Було вирішено, що П'єтро покине Рим через день.
— П'єтро,— сказала Ваніна наступного дня,— ви часто говорили мені, що хтось із римських князів, маючи багато грошей, може прислужитися справі визволення народу, якщо Австрія десь подалі від нас устряне в затяжну війну.
— Авжеж,— відповів здивований П'єтро.
— От і добре. У вас шляхетне серце. Вам бракує тільки високого становища. Тож я пропоную вам свою руку і двісті тисяч ліврів прибутку на рік. Я вмовлю батька дати на це згоду.
П'єтро кинувся їй до ніг.
— Я кохаю вас,— мовив він,— але я бідний слуга вітчизни. Чим нещасливіша Італія, тим вірнішим їй повинен я бути. Щоб домогтися згоди дона Аздрубале, я мусив би протягом кількох років грати жалюгідну роль... Ваніно, я відмовляюся від тебе!
Міссіріллі поспішав зв'язати себе цим словом. Інакше у нього забракло б мужності.
— Моє нещастя в тому,— повів він далі,— що я кохаю тебе більше, ніж саме життя, і що покинути Рим для мене — найтяжча з тортур. Ах! Чому Італія досі не визволена від варварів! З якою радістю я поїхав би з тобою жити в Америку!
Ваніна вся похолола. Відмова П'єтро одружитися з нею глибоко вразила її. Та за хвилину вона кинулася йому в обійми.
— Ніколи ти не був мені такий любий, як зараз! — вигукнула вона.— Мій бідний сільський лікарю, я твоя навіки! Ти велика людина, як наші давні римляни!..
Всі турботи про майбутнє, всі похмурі думки вмить зникли. То була хвилина чистого кохання...
Потім Ваніна мовила:
— Я приїду до Романьї майже водночас із тобою. Я накажу, щоб мені призначили лікування водами в Поретто. Зупинюся в нашому замку Сан-Ніколо, що поблизу Форлі.
— І там моє життя поєднається з твоїм! — вигукнув Міссіріллі.
— Я зважуся на все,— відповіла Ваніна, зітхнувши.— Задля тебе я розтопчу свою честь, але то байдуже... Чи зможеш ти кохати знеславлену дівчину?
— Хіба ти не жінка мені? — відповів Міссіріллі.— Жінка, кохана навіки! Я кохатиму тебе і зумію захистити.
Ваніні треба було їхати в гості. Залишившись на самоті, Міссіріллі поринув у роздуми.
"Що таке батьківщина? Адже це не якась жива істота, що буде вдячна нам за вчинене добродійство і що стане нещасною, прокляне нас, коли ми її обманемо. Ні, батьківщина і свобода — це все одно, що теплий плащ, це предмет, який може бути корисним; отже, я повинен його купити, якщо, звичайно, не дістав його в спадок від батька. Зрештою, я люблю батьківщину й свободу тому, що ці дві речі корисні мені. Коли ж я не знаю, щб мені з ними робити, коли вони потрібні мені так, як теплий плащ у гаряче літо,— то навіщо їх купувати, та ще й за непомірно високу ціну? Ваніна така вродлива! Така незвичайна! До неї залицятимуться, вона забуде мене. Що то за жінка, в якої на все життя лише один коханий? Як громадянин я гидую всіма оцими римськими князями, але вони мають стільки переваг переді мною! О, вони вміють закохувати в себе жінок! Я поїду — і Ваніна забуде мене; я втрачу її назавжди!.."
Ваніна прийшла вночі. П'єтро поділився з нею своїми ваганнями.
Ваніна була на сьомому небі.
"Якщо йому доведеться рішуче вибирати між мною і батьківщиною, він вибере мене",— подумала вона.
Годинник на міській вежі вдарив два рази. Настав час прощання.
П'єтро вирвався з обіймів коханої. Він уже спускався вузенькими сходами; аж тут Ваніна, тамуючи сльози, сказала:
— Якби біля тебе ходила якась бідна сільська жінка, хіба не постарався б ти їй віддячити? Хіба не знайшов би способу розрахуватися з нею? Хтозна, що чекає тебе в майбутньому, ти йдеш назустріч своїм ворогам. Подаруй мені три дні, щоб оплатити мої турботи — так, мовби я і є та бідна жінка...