— Товаришу командире, комісаре, прийом закінчився до наступного тижня. — обережно випроводив їх з землянки молодий фельдшер.
IX
Ударили люті холода. Лунко стріляло приморожене дерево, а паморозь заткала усі ліси дивовижними іскристими парусами. На сонці вони рожевіли, горіли і переливалися холодними вогнями. Увечері сплетене галуззя мерехтливим неводом затягало безкраї сині плеса, і в проріхах тріпотіли великі зеленкуваті зорі. Стужа кучерявими пасмами покривала коней, забивала ніздрі драглистим льодом. Чавунно почорніли обличчя партизанів, а очі, напівприкриті пухнастими повіками, звузились і тому, здавалось, мали значно довший розріз.
— Померзли, хлопці? — розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро.
— Можна терпіти, товаришу командире, — ледве розплітаючи засніжені вії, відповідав Кирило Дуденко. — От тільки біда — з-під сідла підвіває, спасу нема.
— Гляди, не приморозь штанів, — лукаво косився Пантелій і потім додавав: — У лісах тепліше. Це б на полі — душу виїло б. Ми за галуззям заховались від морозу, як циган у ятері.
У глибоких вибалках, де було затишніше, підгодували коней; тупцюючи і підштовхуючи один одного плечима, трохи розігрівалися і знову їхали вузькими просіками, нев'їждженими дорогами, обминаючи села і хутори. Іноді Дмитрові здавалося, що він заблудився в цьому лісовому засніженому світі. Тоді виймав з польової сумки карту, лягав прямо на сніг і довго звіряв маршрут, пригадуючи усі прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять. На карті, знайденій в убитого фашистського офіцера, всі назви визначалися латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, і вже через три дні поволі читав і перечитував карту.
— Дмитре Тимофійовичу, ти природжений лінгвіст. Чи не думаєш мови вивчати? — сміючись, запитав його тоді Тур.
— А що воно означає "лінгвіст"?.. Ага... Закінчиться війна, чого доброго, і справді візьмусь за книги... Не тільки про сільське господарство чи художню літературу читатиму.
Зрідка натрапляли на лісорубів, з насолодою грілися біля багаття, розпитували про життя, і командир не без гордощів відзначав, що ні разу ре збився з дороги.
Чим ближче під'їжджали до Славногородецького чорнолісся, тим більше Дмитро непокоївся, хвилювався і дужче поспішав до завітної землі, забуваючи, що треба було б подбати про відпочинок людей і коней. Хотілося скоріше зустрітися, об'єднатися з великою силою, що орудувала в суміжній області, щоб дужче громити ворога.
Неначе до рідної сім'ї, тягнуло Дмитра до своїх братів. Розумів, що з великою родиною легше буде його загонові, поширшають бойові діла, твердішою стане під ногами уся земля.
Перед смерком, коли навколишній світ за деревами почав звужуватися, а самі дерева поблизу стали збільшуватися, заїхали в лісництво; воно стояло біля двох невеликих озер, переділених світлою лінією дороги. Тихий повів сутінків ніжно лягав на засніжені будівлі і казково зм'якшував їхні обриси чи то синіми тінями, чи то прозорим пилком, що розсівався з обважнілого гілля.
На тихий стук у вікно відчинилися хатні двері і почувся низький, обвітрений голос:
— Хто там?
— Впускай, господарю, лісових гостей. Душа наскрізь замерзла! — обізвався Пантелій Жолудь.
Невисокий широкоплечий лісник з напівсивими вусами, що зливалися з чорною бородою, відкрив сіни.
— Заходьте, хлопці.
— Заходимо, господарю. Як у вас — погані всякої не водиться?
— Хто ж ви будете?
— Партизани, справжнісінькі.
— До ранку зможете відпочивати спокійно, поки не почнуть десяцькі гонити на роботу селян.
Впевнено і гордо повів лісник коней у покриту дранкою стайню.
— Овес знайдеться у вас? — кинув навздогін Дуденко.
— Для добрих людей усе знайдеться! Такого зерна відшукаю, аж дзвенітиме, — промовив з-за плеча. Несподівано хороша усмішка освітила все його обросле, замкнуте обличчя.
У хаті Максима Петровича Коваленка горить невеличкий каганчик. Господиня на жорнах меле ячмінь, біля неї в одній сорочці стоїть невеличка, років шести, дівчинка.
— Оце ж при "нових порядках" такі нові млини понаставали, — показує рукою на жорна Максим Петрович. — Не життя, а одна розкіш: на жорнах мели, у ступі товчи, веретеном пряди, на верстаті тчи, без солі їж, слізьми умивайся, а рукою втирайся. До самої татарщини відкинув фашист наше життя.
Після вечері Дуденко сів біля каганчика писати вірші. На його зосередженому виду вже мінилися зморшки і тіні, заворушилися по-юнацьки свіжі уста... До воїна почали стікатися його надії і друзі, широко стали розстелятися сподівання, і навіть вбиті партизани приходили до нього, міцніше оживаючи в серці, аніж на ніздрюватому, вогкому папері. А коли знаходилися вірні слова, обличчя Дуденка так зворушливо прояснювалося, наче саме щастя пересновувало його.
Пантелій потупцював біля Кирила, кілька разів заглянув через плече, потім щось пробурмотів про "музу, панночку парнаську", що категорично перебазовується в партизанські ліси, і простягнувся на розстеленому по підлозі околоті соломи.
Дмитро підійшов до мовчазної дівчинки, підніс її на руках, і вона довірливо приторкнулася чорною голівкою до його грудей.
— Як тебе звати?
— Оксана.
— А де твої батьки?
— Фашисти убили, — на блискучих очах дівчинки майнув жах і заіскрилися сльози.
Зашерхлими губами поцілував дівчинку в невисокий лобик і з тяжким почугтям опустив її на землю. Він боявся що-небудь сказати, щоб не вразити, ще більше не запечалити дитячого серця. Не роздягаючись, ліг спати біля Пантелія.
— Дмитре Тимофійовичу, ви б на ліжку лягли. Прямо аж совісно мені. Є ж місце, такі гості... — бідкалась господиня.
— Не турбуйтесь. Ми звикли так спати. Воно і краще і вірніше. Не перини, а землю чути під собою, — заспокоїв лісничиху.
Уже почав дрімати, коли почув тихенький приторк до плеча.
— Дядю, ви не спите? — нахилилася над ним дівчинка.
— Ні, не сплю.
— Розказати вам, як фашисти вбили моїх тата і маму? — зручніше умостилась на соломі, тримаючись рукою за Дмитрове плече.
— Розкажи, дитино, — зітхнув, обережно пригортаючи рукою маленьку постать. Він не звик, щоб невеликі діти, здебільшого соромливі і несміливі з малознайомими людьми, розповідали про своє життя.