А королівські хорти знову кров із рани злизували. Гарчали.
Та прикрий моє тіло, чумацькеє, біле, щоб не курило, та од буйного вітру, од ясного сонця щоб не чорніло.
Нарядили тому чумакові труну із рогожі...
Вийшла мати за ворота та й стала питати, коли тебе, мій синочку, в гості дожидати; тоді-мене, моя мати, будеш дожидати, як проросте зеленая трава в хаті на помості.
Йшли через усю Україну од Львова до Умані безрукі, без'язикі, безногі, шкандибали, —шматка хліба просили: на вістрях вил волі шукали собі та Україні і таки знайшли сімсот шибениць од Львова до Умані.
"Ми твого бачили — посліплено його за Брацлавом; бачили: йде, додому скоро буде".
То стоїть мати за ворітьми, сподівається.
"Ми твого бачили, обі руки врубано йому, над Бугом бачили, вертається, додому скоро буде". То стоїть мати за ворітьми.
"Ми твого бачили за кілька верст, одпочити спинився, води напитися, обі ноги йому втято, ось-ось буде".
То стоїть мати на воротах, виглядає. "Ми твого бачили в Городку, його страчено, скоро..."
А мати стоїть на воротах.