Оскільки я попросив нічника, коридорний, перше ніж покинути мене, приніс нехитрий виріб тих благословенних давніх днів — очеретяну свічку у вигляді ув'язненого на дні високої бляшанки привиду тростини, який ламався при першому ж доторку і від якого нічого не можна було запалити. В тій бляшанці з усіх боків було попробивано круглі отвори, і з них на стінах витворювався візерунок світляних цяток, вибалушених на кімнату. Коли я ліг, втомлений і нещасний, з натертими до крові ногами, виявилося, що мені незмога зімкнути не тільки очі цього чудернацького Аргуса,22 але й свої власні. Так ми лежали й дивились одне на одного в тиші й понурості глухої ночі.
Яка ж тужлива то була ніч! Яка тривожна, яка гнітюча, яка довга! В кімнатинці негостинно пахло охололим попелом і нагрітою пилюкою. Дивлячись на кутки балдахіна над ліжком, я думав, скільки там, певно, зачаїлося синіх мух з м'ясної крамниці, щипавок з сусіднього базару та гусіні з передмість, дожидаючи приходу літа. Далі я, природно, подумав, чи іноді не падають вони звідти, після чого мені стали вчуватись чиїсь легенькі доторки до обличчя — що було само собою неприємне і викликало ще підозріліші відчуття на спині. Коли збігло трохи часу, я почав розрізняти якісь чудні голоси, що заполонювали нічну тишу. Щось нашіптувала шафка, зітхав камін, потакував крихітний умивальничок, вряди-годи озивалась одинока гітарна струна у комоді. Водночас в очах на стіні з'явився новий вираз, і в кожному з цих вибалушених кружалець мені читався напис: "Не йдіть додому".
Ні нічні видива, ні нічні звуки, що облягали мене, не спроможні були прогнати цих слів — "Не йдіть додому". Вони впліталися в усі мої думки, мов невідчепний біль. Незадовго перед тим я прочитав у газетах, як один невідомий влаштувався в "Гаммамзі" на ніч, ліг у ліжко й наклав на себе руки. Вранці його знайшли в калюжі крові. Мені шибнула думка: а що, як це сталося саме в цьому склепі, де я зараз? Схопившись на ноги, я став придивлятись, чи не побачу де слідів крові. Тоді відчинив двері й визирнув в коридор, сподіваючись, що мені полегшає, коли побачу віддалеки світло, біля якого має дрімати коридорний. І ввесь цей час голова моя була заклопотана тим, чому мені не можна вертатись додому, та що сталося вдома, та коли я зможу туди прийти, та чи в безпеці у себе Провіс — аж урешті почало здаватись, що ні на що інше в голові уже нема місця. Навіть коли я думав про Естеллу й про те, що вчора ми з нею розпрощалися назавжди, і пригадував усі деталі нашого прощання, кожен її погляд, кожне слово, кожен порух її пальців, коли вона плела,— навіть тоді я, де не гляну, повсюди бачив пересторогу: "Не йдіть додому". Коли ж, знемігшись душею й тілом, я нарешті задрімав, переді мною постало здоровенне розпливчасте дієслово, що його я мав провідміняти — у наказовому способі: не йди додому, нехай він, вона, воно не йде додому, не йдім додому, не йдіть додому, нехай вони не йдуть додому; тоді в умовному способі: я не пішов би додому, ти не пішов би додому, він не пішов би додому,— аж поки я відчув, що у мене слова за слова заплітаються і, повернувшись на другий бік, знову задивився у ті вибалушені кружальця на стіні.
Я попередив, щоб мене розбудили о сьомій годині, бо ж було ясно, що насамперед мені треба побачити Вемміка і поцікавитись саме волвортськими його поглядами з даного питання. Тільки-но постукали в двері, я відразу ж схопився зі свого неспокійного ложа, аби швидше вибратися звідси після такої обтяжливої ночі.
О восьмій я вже був перед зубчастими укріпленнями Замку. Якраз у ту хвилину входила служничка з двома гарячими булочками, отож я разом з нею перейшов опускним містком і таким чином без попередження постав перед Вемміком, що готувався запарювати чай собі й Старому. Крізь прочинені двері видно було й самого Старого в ліжку.
— Добридень, містере Піп! — озвався Веммік.— Ви, значить, вернулися додому?
— Вернувся,— відповів я,— але вдома не був.
— І правильно зробили,— сказав він, потираючи руки.— Я про всяк випадок залишив по записці вам у всіх воротах Темплу. Якими ви входили?
Я сказав йому.
— Вдень я обійду решту воріт і знищу записки,— мовив він.— У мене таке добре правило — по змозі ніде не полишати документальних свідчень, бо ніколи не знаєш, хто і з якою метою надумає їх використати. А зараз я дозволю собі з вами по-простому: вам неважко буде підсмажити цю ковбаску для Старого?
Я сказав, що зроблю це залюбки.
— В такому разі, Мері Енн, ви вільні,— звернувся Веммік до служнички,— а ми з вами, містере Піп,— докинув він, підморгнувши мені,— лишаємось, як бачите, наодинці.
Я подякував йому за дружбу й турботу, і ми тихенько стали розмовляти, поки я смажив Старому ковбаску, а Веммік намазував йому маслом розрізану булочку.
— Так-от, містере Піп,— мовив Веммік,— ми розуміємо один одного. Ми розмовляємо як суто приватні особи, і нам не вперше обговорювати такі конфіденційні питання. Службові погляди — це зовсім інша річ. Але ми зараз не на службі.
Я цілком погодився з ним. Страшенно збуджений, я вже встиг запалити ковбаску Старого як той смолоскип, хоча зразу й загасив.
— Вчора вранці я випадково почув,— почав Веммік,— бувши в певному місці, куди я раз вас водив… навіть один на один краще не згадувати власних назв без крайньої потреби…
— Безперечно, краще не згадувати,— погодився я.— Я вас розумію.
— Отже, вчора вранці я там ненароком почув,— мовив далі Веммік,— як одна особа, що, можливо, має відношення до колоній і володіє деяким рухомим майном… хто саме — я не знаю… ми не називатимемо цієї особи…
— І не потрібно,— докинув я.
— … Викликала неабиякий переполох у певній частині світу, куди вирушає багато людей, не завжди з власної доброї волі і здебільшого навіть чи не коштом держави…
Пильно стежачи за його обличчям, я й не помітив, як ковбаска Старого фахнула не згірше фейєрверка; це не могло не відвернути уваги й моєї, і Веммікової, за що я поспішив перед ним вибачитись.
— …зникнувши звідти й не залишивши по собі ніяких слідів,— мовив Веммік.— Внаслідок цього виникли різні припущення й здогади. І ще я чув, що за вашим помешканням у Гарден-Корті в Темплі стежили, а можливо, й тепер стежать.