Протягом дня наші гребці кілька разів на хвилинку-другу пускали човна на волю течії, тож вони майже не втомилися, і для перепочинку їм цілком вистачило й чверті години. По слизькуватому камінні ми вибралися на берег, перекусили тим, що взяли з собою, і розглянулися. Ця місцевість нагадувала мої рідні болотисті околиці: була так само пласка й одноманітна, з імлистим крайобрієм; звивисто бігла вдалину річка, на ній звивистою биндою тяглися великі плавучі буйкі, а все інше немов застигло у намулі. Бо останнє судно з флотилії вже сховалося за останнім вигином річки, який лишився у нас позаду, і зникла вантажена соломою зелена барка з брунатним вітрилом, а кілька барж, схожих на кораблики, незграбно змайстровані дитячими руками, не-рушно зарились у твань, і стояв у твані присадкуватий маяк на палях, мов каліка на милицях, і стирчали з твані осклизлі кілки й осклизлі каменюки та червоні берегові знаки, і стовпці з позначками рівня високої води, і посповзали у твань стара занедбана пристань та стара безверха халупчина, і все навколо нас обснували безрух і твань.
Ми знову відчалили й повільно рушили вперед. Тепер це було куди тяжче, але Герберт і Стартоп затято гребли, і гребли, і гребли аж до заходу сонця. На цей час вода в річці трохи піднялась, і ми разом з нею, і стало видно ген поза береги. Онде червоне сонце западало за повитий багрянцем обрій, що його хутко поглинала чорнота; онде лежало безлюдне пласке болото; онде вдалині були пагорби, і від них і до нас анічогісінько живого, хіба часом пролетить самотня чайка.
Поночіло швидко, а місяць, бувши вже на спаді, мав зійти ще не скоро, отож ми коротко порадилися й вирішили заночувати в першій же глухій таверні, на яку натрапимо. Наших двоє веслярів знов узялися за весла, а я став приглядатися, чи не побачу де якої споруди. Так ми, майже не озиваючись один до одного, пропливли довгих чотири або й п'ять миль. Було дуже холодно, і вугільник, що плив назустріч, видався нам затишним, як рідна домівка, бо в камбузі його привабливо палахкотів вогонь. Нічна темінь накрила все навколо вже до самого ранку, і те світло, що ми бачили, йшло не так з неба, як з річки: це коли весла, опускаючись у воду, сколихували нечисленні відображення зірок.
У цю похмуру годину, мабуть, кожен з нас мав таке відчуття, наче за нами йде погоня. Прибуваючи, хвилі припливу час від часу шумко вдарялись об берег, і щоразу тоді хтось із наших здригався й озирався у тому напрямку. Де-не-де течія повимивала в березі бухточки, і при кожному з таких місць тривога наша росла й ми пильно до них приглядалися. Часом котрийсь запитував тихенько: "Що це хлюпнуло?" Або хтось інший: "А то не човен?" Після того поміж нами западала мертва тиша, і я сидів і дратливо думав, чого це так голосно риплять весла в кочетах.
Нарешті ми нагледіли світло й дах і невдовзі прибилися до маленького причалу, складеного з поназбируваного довкола каміння. Залишивши всіх у човні, я піднявся на берег і виявив, що то світиться вікно шинку. Заклад був доволі занехаяний і, очевидно, добре знайомий контрабандистам, але в кухні там яскраво горів вогонь, і була змога підкріпитись яєчнею з салом, та й випити теж би знайшлось. Крім того, були там для постояльців дві кімнати — "які вже не є", як зазначив хазяїн, і в кожній широке ліжко. Людей у всьому закладі тільки й було, що хазяїн, його дружина та сивий наймит, який обслуговував гостей на причалі, — таке осклизле й зачухане створіння, наче й він вимок у воді з намулом.
З цим помічником я знову спустився до човна, і всі наші зійшли на берег і забрали весла, стерно, гак та інше, а самого човна закріпили на березі. Ми непогано повечеряли біля кухонного вогню і потім пішли поглянути на наші кімнати: Герберт зі Стартопом мали спати в одній, а я з Провісом у другій. Повітря з обох кімнат було ретельно викурено, неначе воно становило смертельну загрозу для життя, а під ліжками лежало стільки брудної білизни та якихось коробок, аж я здивувався — звідки це шинкар розжився такою гурмою добра. Але все-таки ми вважали, що влаштувалися якнайкраще, адже відлюднішого місця годі було й уявити.
Коли ми після вечері примостились на часину біля вогню, наймит — він сидів у кутку в розбухлих черевиках, про які встиг поінформувати нас, поки ми їли яєчню з салом, що кілька днів тому стягнув їх на березі з матроса-потопельника,— спитав у мене, чи не траплялась нам чотиривесельна шлюпка, що пішла вгору з припливом. Коли я відповів: "Ні", він сказав, що вона, отже, завернула у другий бік, хоча звідси "рушила проти течії".
— Либонь, вони чогось передумали й подалися вниз,— докінчив він.
— То ви кажете — чотиривесельна? — перепитав я.
— Атож,— підтвердив той.— Четверо на веслах і двоє їздців.
— Вони тут виходили на берег?
— Набрали собі у двогалонову сулію пива. Я б їм залюбки проносного в це пиво підсипав чи й отрути,— сказав наймит.
— А то чому?
— Я вже знаю, чому,— сказав наймит. Голос у нього був хрипкуватий, немов у горло йому набралося твані.
— Він гадає,— озвався хазяїн, хирлявий тугодумний чолов'яга з білястими очима, що, очевидячки, мав звичку звірятися на свого наймита,— ніби вони не ті, за кого себе вдають.
— Я вже знаю, що гадаю,— зауважив наймит.
— Гадаєш, це митники? — спитав хазяїн.
— А так,— підтвердив наймит.
— Ну й помиляєшся.
— Цебто я?!
Прорікши цю значливу відповідь, сповнену почуття власної непомильності, наймит скинув один з розбухлих черевиків, витрусив з нього кілька камінчиків і взув знову. Зробив він це з виглядом людини, яка в усьому має рацію і може дозволити собі що завгодно.
— Ну добре, але куди ж вони свої ґудзики подівали?— запитав хазяїн, ще трохи опираючись.
— Ґудзики? — відказав наймит.— Викинули за борт. Проковтнули. Посіяли на салату. Ось куди ґудзики подівали!
— Та ти не заносся так,— стримав його хазяїн понурим плачливим тоном.
— Митник уже знайде, куди подіти свої ґудзики,— сказав наймит, зневажливо підкреслюючи ненависне слово,— коли йому треба, аби вони не бликали людям в очі. Шлюпка з чотирма гребцями й двома їздцями, і щоб ото без потреби шугати вгору-вниз з припливом і відпливом, що й не второпаєш, куди її несе,— ні, тут без митників не обійшлося.