— Я не хочу дорікати, Бідді, але все-таки, здається, тобі слід було б це зробити.
— Вам так здається, містере Піп?
Вона говорила дуже тихо, і вся здавалася такою стриманою, лагідною і милою, що мені не хотілося знову доводити її до сліз. Подивившись трохи на її потуплений вид, коли вона ступала поряд, я вирішив облишити цю тему.
— Тепер, Бідді, люба, тобі, мабуть, незручно буде залишатися в домі?
— О, так, я розумію, містере Піп,— твердо, хоч і не без суму, сказала Бідді.— Я вже говорила з місіс Габл, і завтра я переберуся до неї. Сподіваюся, разом ми якось подбаємо про містера Гарджері, поки у нього якось влаштується життя.
— А як ти збираєшся жити, Бідді? Якщо тобі треба гро…
— Як я збираюся жити?— не дала мені договорити Бідді, вся зашарівшись.— Я скажу вам, містере Піп. Я спробую дістати місце вчительки в новій школі, яку тут закінчують будувати. Односельці зможуть дати мені добрі рекомендації, і я сподіваюся, що буду працьовита й терпляча і навчатимусь сама, поки навчатиму інших. Ви знаєте, містере Піп,— з усмішкою мовила далі Бідді, підводячи на мене погляд,— нова школа тут зовсім не схожа на ту колишню, але я відтоді багато чого перейняла від вас, та й пізніше теж у дечому вдосконалилась.
— Та ти, Бідді, така, що завжди можеш удосконалюватись, де б не опинилась!
— Воно-то так, але якби ж не погані риси характеру,— пробурмотіла Бідді.
Це прозвучало не як докір, а як думка, що ненароком зірвалася з язика. Що ж, подумав я, краще й цю тему облишити. Я мовчки пройшов ще кілька кроків поруч з Бідді, дивлячись на її потуплений вид.
— Бідді, я от не чув подробиць, як саме моя сестра померла.
— Та які там подробиці! Вона, бідна, чотири дні була в поганенькому стані — хоча останніми часами це з нею рідше траплялося, аніж спершу — і ось увечері, саме коли чай пити, прочнулась і сказала цілком чітко: "Джо". А що вона вже хтозна-як здавна ані словом не озивалась, то я побігла й привела з кузні містера Гарджері. Вона мені знаками показала, щоб він сів поряд неї і щоб я поклала її руку йому на шию. Тож я помогла їй обняти його, і вона схилилась головою до нього на плече, заспокоїлася й стихла. А трохи згодом удруге сказала "Джо", і один раз "Вибач", і один раз "Піп". І більше голови ні разу не підводила, а рівно за годину ми поклали її на ліжко, коли побачили, що вона вже не дихає.
Бідді схлипнула, та й мені сльози так застували зір, що я ледь розрізняв потемнілий садок, і стежку, і зорі, які висіювались на небі.
— І так нічого й не з'ясувалося, Бідді?
— Нічого.
— А де подівся Орлік — ти знаєш?
— Та з його вимащеного одягу можна гадати, що він працює в кар'єрі.
— Отже, ти його бачила?.. А чого ти дивишся на оте темне дерево над стежкою?
— У той вечір, як вона померла, він стояв під тим деревом.
— Але й після того ти його бачила, Бідді?
— Бачила. Ось і зараз він знов там був… Та пізно вже,— сказала Бідді, кладучи руку мені на плече, коли я шарпнувся бігти туди.— Ви ж знаєте, я б не стала вас обманювати — він на хвильку показався і зник.
Я страшенно обурився, що цей тип і досі не дає їй спокою,— ненависть до нього просто клекотіла в мені. Я сказав це Бідді і ще додав, що не пошкодував би ні грошей, ні зусиль, щоб викурити його з нашої округи. Поступово їй вдалося заспокоїти мене, і вона заговорила про те, як Джо мене любить і ніколи не нарікає — вона не сказала: "на вас", але мені й так було ясно,— а виконує свій повсякденний обов'язок, завжди працьовитий, стриманий у слові, доброзичливий.
— Він і справді людина виняткова,— сказав я.— І знаєш, Бідді, нам з тобою треба буде більше так-от розмовляти, бо я ж тепер, звичайно, частіш приїжджатиму. Я не залишу бідного Джо зовсім самого.
Бідді промовчала.
— Ти чуєш, що я кажу, Бідді?
— Чую, містере Піп.
— Та як ти можеш називати мене "містером Піпом", як у тебе язик повертається, Бідді! І що це має означати?
— Що саме? — несміливо перепитала Бідді.
— Бідді,— сказав я тоном ображеного праведника,— я у тебе серйозно питаю, що ці твої слова мають означати?
— Що мають означати?— знов перепитала Бідді.
— Та що ти все повторюєш те саме, Бідді! — не витерпів я.— Раніше у тебе такої звички не було.
— Раніше не було! — луною озвалася Бідді.— Ох, містере Піп, раніше!
Я відчув, що нічого не вдієш — і цю тему теж краще облишити. Але коли ми мовчки обійшли ще раз садок, таки вернувся до того самого питання.
— Бідді,— почав я,— от я сказав, що частіш приїжджатиму бачитися з Джо, а ти багатозначно промовчала. Поясни мені, будь ласка, Бідді, чому це ти?
— А ви таки певні, що частіш приїжджатимете? — спитала Бідді, зупиняючись на вузькій стежині й дивлячись на мене при світлі зір ясним і чистим поглядом.
— Ох, боже мій! — скрикнув я, відчувши, що Бідді просто неможлива.— Оце вже справді погана риса характеру. Не треба більш ні слова, ради бога, Бідді. Мені дуже прикро все це чути!
З цієї поважної причини я вирішив сторонитися Бідді під час вечері, а йдучи спати до своєї колишньої кімнатинки, попрощався з нею якомога стриманіше — наскільки дозволяла мені моя збентежена душа, пригнічена похороном і взагалі всім цим днем. Спав я дуже неспокійно, раз у раз прокидаючись і думаючи, як недобре, як образливо й кривдно повелася зі мною Бідді.
Від'їжджати я мав рано-вранці. Отож я раненько встав, вийшов надвір і тихцем заглянув у вікно кузні. Кілька хвилин простояв я так, дивлячись на Джо, котрий уже був при роботі — обличчя у нього пашіло здоров'ям і силою, так наче всього його освітлювало яскраве сонце життя.
— Прощавай, любий Джо! Та ні, не витирай руки… дай я її потисну, яка вона є, чорна від сажі! Я скоро приїду, я часто навідуватимусь.
— Чим скоріше — тим краще, сер,— сказав Джо.— І чим частіше — тим краще, Піпе!
Бідді чекала мене біля дверей кузні з кухлем свіжого молока й куснем хліба.
— Бідді,— сказав я, простягти їй руку на прощання,— я не сердитий на тебе, але все-таки мені гірко.
— Ой, не треба так! — скрикнула вона зболеним голосом.— Хай уже мені самій буде гірко, якщо я вас образила.
І знову, коли я відходив, туман знімався вгору. Відкриваючи переді мною дорогу, він, можливо, цим давав мені наздогад, що я сюди не повернуся і що Бідді мала рацію. Якщо це так, то — мушу визнати — туман теж мав рацію.