Знов розчинивсь рубіновий портал,
Щоб мові зринути його медовій;
Багровий ранок провіщає шквал,
І глум ланам, і згубу морякові,
Руїну солов'їному гнізду,
І пастухам, і табунам — біду.
Та вздріла призвістку лиху завчасно:
Так вітер перед зливою завмре,
Так вовк, ощирившись, покаже ясна,
Суничку тріслу зараз гниль зжере...
Мов куля підкосила бідолашку —
Слова й немовлені б'ють вельми тяжко.
І падає — від погляду лишень,
Бо ж погляд вб'є і воскресить кохання,
А усміх зцілить, і по ночі день
Свіне тому, хто втратив сподівання.
"Померла!" — юний налякавсь чудій,
Богиню плеще по щоці блідій.
Вже й замір свій забув од того дива,
Хоч добре висварить хотів її,
Та перекмітила любов кмітлива —
От гарно млості виграють бої!
Лежить на мураві, немов убита,
Щоб подихом його — життя їй влито.
Він тре їй носа, ляска по щоці,
То пальці мне, то руки міцно тисне;
Сто чинів чинить, тільки б навманці
Поправить те, що скоїв ненавмисне;
Цілує! Та Венера доброхіть
Не встане — щоб цілунків більше спить.
Ніч смутку днем пресвітлим обернулась —
Віконця два розкрились голубі;
Мов сонечко, що в сяйві одягнулось,
І землю гріє, й тішиться собі;
Отак, як слава у небес — від сонця,
Їй осявають личко ті віконця;
Та все зоріють на лице йому,
І сяйвом звідти живляться відбитим.
Не в спілці четверо світил — чому?
Бо два затьмились небом хмаровитим!
Її ж бо очі крізь сльозу таку
Світилися — два місяці в ставку!
"Ох, де я? — каже.— На землі чи в небі,
Чи в морі тону, чи горю в огні?
Під сонцем ясним чи в сумнім Еребі?*
Це смерть солодка чи життя вві сні?
Жила я — смертна то була докука,
А вмерла — і життям радіє мука!
Ти був мене убив — то вбий же знов!
Жорстоке серце очі так навчило
Лише зневагу слати, не любов,
Вони ж мене зневагою і вбили.
Зате мої проводирі ясні
Твої лиш бачать губи жалібні.
За лік такий — цілуються хай вічність!
Хай не злиняє їх червоний вбір!
Нехай же їхня молодеча свіжість
Геть прожене чуму, холеру, кір,
Щоб звіздарі списали й віршомази,
Як ти дихнув — і щезли всі зарази".
Який з тобою торг іще вряджу,
Щоб знов твої спізнать уста-печаті?
Себе продам і тим собі вгоджу,
Ти ж будеш оборудкою пишати.
Скарби мої всі заразом купи,
Печаттю торг — ось віск губів! — скріпи.
Я серце дам за тисячу цілунків,
По одному, як хочеш віддавай.
Що десять сотень для твоїх справунків?
Спливуть бистріш за дощовий ручай.
А як несплатою ти борг подвоїш,
Дві тисячі цілунків — не побої ж?"
"Якщо, владарко, любиш ти мене, —
Відмовив, — зваж на вік мій жовторотий.
Не підганяй — хай зрілість піджене.
Не візьме жоден риболов дрібноти.
Плід стиглий пада сам, а з зеленця
Ні смаку, ні наїдку для їдця!
Он натомивсь і світовий утішник,
Подавсь на захід по денних трудах;
І сич гукає, ночі оповісник,
Усяк шукає прихисток і дах,
І чорні хмари, небовид облігши,
Підказують, що розлучитись ліпше.
Дозволь сказать "добраніч" і сама
Скажи (то й поцілую) добре слово".
"Добраніч", — мовила, і легкома
Дав за розлуку їй платню медову.
Вона ж руками шию оплела
Й до вуст йому вустами приросла.
Аж дух забило хлопцю, і вологі
Уста коралові ледь відірвав;
Спізнавши ті коштовні перелоги,
Вона благає, щоб напитись дав.
Голодна з ситим — що робити мали?
В цілунку злившися, на землю впали.
Жаді ґвалтовній раптом — вільна путь;
Ненаситі вдоволитися годі,
Її уста звитяжать — все здають
Його уста божественній заброді,
Чиї думки — голодні, яструби,
Скарби всі ладні спить з його губи.
Відчувши безборонності принаду,
В сліпім шаленстві рветься плюндрувать;
Лице палає, кров вирує радо,
Відважною зробивши ніжну стать;
Забути змусивши і глузд, і сором,
Гуляє хіть в ній розбуялим морем.
Розгарячілий, стомлений, тремкий,
Мов дикий птах, замацаний руками,
Чи олень, що женуть його вовки,
Чи сплакане дитя на грудях в мами, —
Піддався він, і дань бере вона,
Хоча не владна взяти все сповна.
Щонайтвердіший віск, як розігріти,
Розм'якне й прийме щонайлегший тиск.
Де вже нема й надії, треба сміти:
Любові страдник візьме врешті зиск.
Любов — не боягуз: не відступає,
Коли обранець опір учиняє.
Злякалася б, як супив він чоло, —
То з уст його не пити б їй нектару.
Кохання просять, злим словам назло;
В троянд від колючок — чи ж менше чару?
Замків хоч двадцять вроду хай замкне —
Усі любов зіб'є, красу умкне.
Та ба! З ним розлучитись мусить нині —
Дурненький знай вимолює: "Пусти!" —
Хоч як нелегко мусити — богині,
Лиш просить серце їй поберегти,
Яке — клянеться луком Купідона, —
У неї вкрав, мов пташку безборонну.
"Мій хлопче! Як мине у смутку ніч —
Не дасть очей склепити серце хворе —
Скажи, чи вийдеш ти мені навстріч?
Скажи, любові славний командоре!" —
Відмовив: "Ні. Я завтра не прийду,
На вепра зрання друзів поведу".
"На вепра!" — скрикнула і сполотніла,
Мов забілив червону ружу сніг;
Від слів тих двох листочком затремтіла,
Враз обняла і пада, й валять з ніг
Дві сплетені в ярмо руки-лілеї;
На спину впала, а юнак— на неї.
Це ж знов судився їм любовний бій!
І лицар нарихтований до герцю...
Та гірко як розчаруватись їй:
Він не правує — сердься чи не сердься.
Таж муки гіршої не знав Тантал:
Перед самим Елізієм — обвал!*
До грон мальованих летіла пташка —
Наситила ж не смак, а тільки зір.
Отак каратись і Венері тяжко:
Лишивсь позірним любосний турнір,
Адоніс не запломенів коханням...
Ану ж — чи не запалить цілуванням?
Гай-гай, владарко, як не таланить!
На всі затрати маєш тільки втрати.
Саму любов не хоче він любить —
Чи то ж такої заслужила плати?
"Не задуши! — одно благає він. —
Мене тримать не маєш ти причин".