Тому й любив він капелюх носить, —
Бо в очі лізло сонечко гаряче.
А вітер капелюх зідме й трусить
Почне чуприну — хлопець тільки плаче;
А сонце й вітер сваряться тоді,
Хто перший зсушить сльози молоді.
Побачити його біг лев з діброви;
Щоб не злякать, ховався за терни.
Аби його почути спів чудовий,
Приводив тигр сумирно, мов ручний.
А вовк, той голос вчувши, жертву кидав
І цілий день по тому кров'ю бридив...
Задивиться на образ свій в струмку —
Опливуться рибки в золотій оздобі;
І всі пташки раділи юнаку:
Щебече ця, а та несе у дзьобі
Шовковиці чи вишні спілий плід;
Він їм — красу, вони йому — ягід.
Лиш дикий дик, понурий, тупорилий —
Бодай могилу швидше він знайшов! —
Угору не зирнув на образ милий,
А то б не пролилась коштовна кров.
Коли ж зирнув-таки, то — треба знати —
Не вбити він хотів — поцілувати!
Отак-то він моє кохання вбив:
Адоніс гострим списом замахнувся,
А вепр на нього іклів не гострив,
Цілунком замиритися рвонувся;
Та схибила закохана свиня
І в бік угнала ікла навмання.
Коли б і я іклатою родилась,
Цілунками його убила б я.
Та мертвий він — не поблагословилась
Його любов'ю молодість моя".
Сказавши це, упала в узголов'я,
Лице сплямивши зимною вже кров'ю.
Що гляне на уста — уста ж бліді,
За руки візьме — руки геть холодні!
На вухо сповідається в біді,
Так ніби вуха ті вчувати годні.
Повіки піднімає, що злягли
На два світила, згаслі серед мли.
Вона ж гляділася у ті свічада
Не раз, а це себе не бачить в них.
Померкла незрівнянна їх відрада,
І вроди чар кудись безслідно зник.
"О диво часу! — каже.— Ти загинув,
А день мене й не втішив — це відлинув.
Ти вмер. Тож волю я свою звіщу:
Віднині за любов'ю шлю осмуту.
Хай, ревності підвладна та плачу,
Любов солодка гіркне на отруту;
Нехай нерівню кожен обира,
Нехай жура утіху пожира.
Нещира буде хай, оманна й змінна;
Хай зрада в пуп'янку її згризе;
Хай зваба так прикриє суть розтлінну,
Щоб правдою здалось облудне все;
Хай зробить тіло квітнуче — гниючим,
Німою — мудрість, глупство — балакучим.
Розгульна буде хай і все ж — скупа,
Смішним хай зробить дідуся-столітня,
Хай джиґуна оберне на стовпа,
Вельможу обскубе, збагатить злидня;
Безумством буйно-тихим буть їй слід.
Хай хлопець дідом стане, хлопцем — дід.
Хай там схибнеться, де тверда опора,
Іде без ляку там, де зради твань;
Хай всепрощенна буде й надсувора,
Брехлива з-під правдивих обіцянь;
Нехай хова під благочестям скверну;
Хай з серни лева робить, з лева — серну.
Хай наведе вона і війн, і чвар,
Розділить старше з меншим покоління,
Хай стане служкою для всяких свар,
Як паливо слугує для пломіння;
Мою любов ще в брості вбила смерть —
Не повнись, келиху кохання, вщерть!"
І враз юначе тіло мов розтало,
Розвіявсь, як хмаринка, смертний прах,
А з крові розіллятої постала
Червона квітка в білих цяточках,*
Так схожа на оті краплини крові,
Що вцяткували щоки мармурові.
До квітки голову схиля вона:
Чи ж пахне свіжим віддихом Адона?
"На грудях житимеш моїх, ясна,
Як смерть його забрала беззаконна..."
Стебло зірвала, і на зламі сік
Зеленою сльозиною потік.
"Так батько твій чинив, о бідна квітко,
Ростку того, хто пахнув ще любіш, —
Таж від найменшого він плакав збитку;
До себе дорости хотів, не більш, —
Так само й ти. Та знай, мій квіте бідний:
Тобі, як батька кров, ці перса рідні.
На них він, як на ложі, спочивав,
Життя він дав тобі, а з ним і право
Люлятися отут, немов між трав, —
Вколише серденько тебе на славу.
Й щомиті цілуватимуть уста,
Бо ти — мого кохання яснота".
І геть спішить, стомившись марнотою,
Сріблястих голубів своїх впряга
І колісницею мерщій легкою
Пустелю голубу пересяга,
У Пафос летячи, де буде свято*
Оплакувать свою велику втрату.
Післямова
Поема була написана 1592 р. Вперше надрукована форма том Octavio 1593 р. земляком Шекспіра Річардом Філдом. Книговидав-цем "Венери і Адоніса" став Джон Харрісон. На титульному арку-ші ім'я видавця не проставлене, але його видавничі права позначені емблемою із зображенням якоря. Текст, передрукований, певно, з вивіреного авторського рукопису, дійшов до нас в доброму стані. Тільки до 1636 р. вийшло 12 її видань. Присвячена "Венера і Адо-ніс" покровителеві Шекспіра графу Саутгемптону.
Джерелом сюжету поеми стали "Метаморфози" Овідія. Шекс-пір міг прочитати книгу в оригіналі або ознайомитися з її текстом в англійському перекладі А. Голдінга (1567). У X книзі "Метамор-фоз" оповідається про пристрасть богині кохання Венери до юного мисливця Адоніса. В Овідія нічого не сказано про нехтування героя почуттям. Римського поета привернула до себе життєствердність міфа. Не скорившись долі,— "Над усім же ненависна,— каже.— Права не маєш однак!" — Венера в Овідія зберігає життя Адонісу, обернувши його на квітку. Близька до поеми Шекспіра сюжетна си-туація, розроблена Овідієм у IV книзі "Метаморфоз", де розповіда-ється про пристрасть німфи Салмакіди до юного Гермафродита, який теж знехтував коханням. Сцена боротьби німфи та юнака ду-же нагадує аналогічний епізод у "Венері і Адонісі". Співзвучні по-емі Шекспіра й окремі фрагменти міфа про Нарціса (кн. III), напри-клад, захоплення героя полюванням.
Поетичний дебют Шекспіра близький до надзвичайно розви-неної в західноєвропейській літературі традиції створення любов-них поем. Прагнення до вивчення людського почуття зароджується ще в середньовічній куртуазній поезії. Особливою популярністю починає користуватись у цей час "Наука кохання" Овідія, що поро-дила численні наслідування. Інтерес до теми зберігається в епоху Відродження. Думка про світову обов'язковість кохання звучить уже в творах Ф. Петрарки (більш абстрактно) і Дж. Боккаччо. У по-вісті Боккаччо "Амето" любов перетворює мисливця-варвара на "божественну людину" Відродження. В його жартівливо-галантній поемі "Полювання Діани" (1335), створеній, як і "Венера і Адоніс", на міфологічному матеріалі, богиня вимагає від своїх супутниць обітниці цнотливості. Юні мисливиці залишають Діану, віддавши перевагу богині кохання Венері. Галантно-авантюрна первооснова зберігається в поемах М. Боярдо, Л. Аріосто, Т. Тассо.
В Англії пісні та поеми про кохання створюють Т. Кемпіон (1567—1619) та Дж. Гаскойн (бл. 1539—1577). До досвіду створен-ня ренесансного галантного епосу на матеріалі англійської поетич-ної традиції звертається Е. Спенсер у поемі "Королева фей" (повні-стю опубл. 1609 р.). Дещо раніше в 12 еклогах "Пастушого кален-даря" (1579) Спенсер вводить до умовно-поетичного світу бесіди на різні етичні теми. Піднесеність і витонченість у його творах по-єднується з ренесансним уславленням людського почуття. Саме в епоху Спенсера, у 80—90-х рр. XVI ст., в Англії спостерігається справжній поетичний вибух, до якого причетний був і автор "Вене-ри і Адоніса", який назвав поему "первістком своєї фантазії".
Поема починається надзвичайно динамічно. Відмовившись від преамбул, Шекспір відразу ж розгортає дію: охоплена пристра-стю богиня кохання Венера переслідує юного Адоніса, який нехтує почуттям. Поема побудована так, як будувались ренесансні живо-писні полотна. Між іншим, до міфа про кохання Венери і Адоніса художники Відродження і XVII ст. звертались неодноразово (Тіці-ан, Веронезе, Пуссен, Рубенс та ін.). Поема пронизана яскравим світлом, розімкнута, відкрита назовні. Вранішнє сонце освітлює юного героя, який збирається на полювання. Палкі слова Венери на захист кохання супроводить полуднева сонячна спекота. Пауза — Адоніс покидає Венеру — пов'язана з настанням ночі. І, нарешті, багряні промені вранішнього сонця освітлюють сцену полювання. Теплі золотаві тони притаманні образу Венери, в колористичному відношенні, побудованому на дзвінкому акорді золотого (волосся богині) й червоного (рум'янець, пурпурові вуста) кольорів. Земна, пройнята чуттєвістю краса Венери (волого-блискучі очі, напіввід-критий рот) нагадує зображення богині кохання на полотні Тіціана "Свято Венери" (1518).
Венера — втілення земного, чуттєвого кохання, змальованого в поемі з усією його буйною язичницькою радістю і динамікою. Іронічні ноти, що лунають у тексті,— наприклад, згадка про спітні-лі руки богині — не руйнують єдності образу. Перед нами — ко-хання сильне і природне, воно позбавлене галантних прикрас і не приховує свого реального, земного єства. Венера невід'ємна від світу, що її оточує. Лейтмотив її мови — кохання є обов'язком і властивістю усього живого. Доводячи правомірність любові, Вене-ра вдається до нескінченних прикладів із найрізноманітніших, а ча-сом навіть несподіваних, сфер буття. Богиня апелює до законів сус-пільного життя, користуючись правовою і економічною терміноло-гією. Виникає ренесансна концепція єдиного ланцюга буття. Все-світ, прагнучи гармонії, не заперечує закону кохання, яке дає йому життя і вічне відродження. Висловлювання Венери близькі до пер-шого циклу "Сонетів" Шекспіра (1—17) і комедії "Марні зусилля кохання".
Інше твердить Адоніс. Для об'ємнішої характеристики образів Шекспір вдається до контрастного зіставлення героїв. Якщо Венера палає вогнем пристрасті, то герой холодний і байдужий. Його дове-ршена краса нагадує прекрасну скульптуру, позбавлену все-таки справжнього життя. Не випадково богиня називає Адоніса "ідо-лом", "мальованою картиною". Героя певною мірою можна зіста-вити з незакоханими персонажами шекспірівських п'єс (Бенволіо, Меркуціо, Бенедикт на початку дії і т. ін.). Ці герої, проте, висмію-вали кохання, Адоніс — його заперечує. Образ Адоніса поєднаний з іронією, яка часом набирає навіть знижувального відтінку. Юний мисливець комічно виглядає, коли намагається вирватися з рук Ве-нери, надто прозаїчні всі його репліки і т. ін.
Лише в одному епізоді Адоніс ширше пояснює свою відразу до почуття. Яскрава любовна поема перетворюється на філософсь-кий диспут, який нагадує суперечку Глупоти й Мудреця в славноз-вісній книзі Еразма Роттердамського ("Похвала глупоті"). "Любов, що мудра в глупоті — глупомудра",— природне прагнення людсь-кого єства до активної гармонії з навколишнім світом. Адоніс, який повстав проти Кохання, повторює давні казання, відкидає земну, тілесну первооснову почуття, вбачаючи в ньому тільки хтивість. Любовна пристрасть лякає героя. Він хоче зберегти поміркованість, спокій: "Гармонія щоб не проникла злудна у тихий прихисток моїх грудей". Адоніс хоче існувати лише заради самого себе (міф про Нарціса). Любов для нього: "Це ж борг! Себе ж боргами обморо-чу!" Своїм небажанням кохати герой порушує одвічний закон бут-тя. Згадаймо "розділ про борги" у книзі французького гуманіста Ф. Рабле ("Гаргантюа і Пантагрюель"), пронизаний думкою про взає-мозалежність усього сущого в природі.
Природа помщається над Адонісом, який порушив її закон. На зміну гармонії приходить хаос. Останні епізоди поеми надзвичайно динамічні. Картини прекрасної і умиротвореної природи зникають. Кущі чіпляються за одіж охопленої відчаєм Венери, коріння дерев перепиняє їй шлях. Дисгармонія набирає всесвітнього характеру. Втіленням руйнівних сил природи стає смерть. Проте це не Фатум античних трагедій, що переслідує героїв. Сама смерть, яка постає у вигляді дикого вепра, тут природна. Це частка природи, що втрати-ла гармонію. Фінал поеми трагічний, але не безвихідний. Гуманіс-тичний ідеал прекрасної і досконалої людини, яка живе в гармонії з навколишнім світом, не здійснився. Однак життєдайна сила приро-ди безмежна. Адоніс відроджується в прекрасній квітці.
Уривок із поеми ("Кінь") російською мовою переклав у 1947 р. С. Маршак.
Українською мовою поему перекладено вперше.