Не помічали?
А ви придивіться.
Я теж раніше цього не помічав, а тепер придивився, — нене моя! — там футболіст, там штангіст, там стрибун, там снайпер, там спринтер, там стайєр…
Серед молоді — наших синів, дочок, зятів, онуків, — то це не дивно.
Ні, самі ваші приятелі, — літненькі, сказать, уже люди, — і ті зафізкультурили.
Не подумайте, прошу вас, що я хочу з когось покепкувати, — ні.
Навпаки, я з того дуже радуюсь, бо я гадав, що сам-один я тільки такий, що о 7 годині вранці пританцьовую перед репродуктором.
— Раз-два-три. Раз-два-три.
Раніше, щоправда, посемейство, перевертаючись в цей час на другий бік, сердито мимрило:
— І чого б ото я так телесувався? Хоч не гупай!
А тепер уже мовчить: звикло.
Та й сам я посмілішав після того, як колись зайшов до кума раненько дуже (діло було). І побачив таку картину: перед репродуктором стоїть кумова мама (сімдесят три їй), підібгала спідничинку на манір трусиків, держиться за стільця і підскакує:
— Раз-два-три. Раз-два-три.
А мене не бачить: захопилася.
— Драстуйте, — кажу.
А вона: "Ой!" — і за шафу…
— Нема, — питаю, — Івана Петровича?
Мовчить…
— Драстуйте, — я ще раз, — Івана Петровича нема?
— У командировці, — відповідає з-за шафи бабуся. — А я богу молилася.
— Перебив я вам. Ну, — кажу, — дострибуйте молитву, а то інструктор по фізмолитві вже закінчує. Я теж щоранку так, як і ви, фізмолюся. Р-руку, товаришу.
І мені якось аж легше зробилося.
"Ну, коли кумова мама, — думаю собі, — ранками фізкультурить, то мені й "бог приказав".
І посемейство тепер уже, дивись, коли-не-коли і собі пострибує перед репродуктором.
А он у Луки Хомича, — так там навіть мало до трагедії не дійшло.
Дід у нього пішов якось подивитись на наших силачів: гирьовиків, штангістів і т. ін.
А сам дід (йому тепер вісімдесят п'ять) колись на селі найздоровішим парубком був. Чи, бува, на кулачках, чи там підлізти під бугая й підняти його на собі, — то було дідові раз плюнуть: бугай, було, стогне та реве, а дід тільки підсміюється. Здорово сильний був колись дід.
От і пішов, значить, дід подивитися на наших майстрів спорту — силачів.
Подивився дід, як вони там двопудові гирі, ніби м'ячі, піднімають, як вони штангу штовхають, і аж затремтів. Забрало діда.
Прийшов додому, пообідав та й каже:
— Щоб я, — каже, — Куценка не перетой?
І швиденько кудись пішов.
На "Куди ви, діду?" — тільки рукою махнув. Коли ось так за годину хтось сильно стукає в двері…
Одчинили і… отетеріли.
Ведуть діда під руки, дід блідий і головою мотає.
Всі до нього:
— Дідусю! Що з вами?
А він якось так гірко посміхнувся і махнув рукою:
— Не той, — зітхнув, — не взяло… Важка… Рейка…
Що ж виявилось?
Дід ото по обіді пішов, а на вулиці рейки лежали, трамвайні… Дід походив, подивився і… рвонув рейку… Щоб як Куценко…
Привели діда, поклали… Заспокоївся, перестав стогнати…
— Ну, як вам, дідусю, полегшало? — питають…
Дід подивився на всіх, посміхнувся:
— Бугая ж колись носив, — промовив. — А то якась рейка… штанга…
І сльоза йому покотилась по щоці і з лівого вуса капнула.
Не за своє діло дід, виходить, узявся.
До чого це ми все говоримо?
Запальна штука — спорт.
Вона захоплює і малого, і старого, і немічного.
І коли тепер у нас спорт організовано, піднесено на нечувану височінь, цілком зрозуміло, що в кожній сім'ї — чи стрибун, чи бігун, чи штангіст, чи воротар, чи крайній правий, чи крайній лівий.
Спортові надано громадсько-державних організаційних форм, спорт розвивається на наукових підставах, — і цілком зрозуміло, що на нашій Радянській Батьківщині спорт тепер — всенародне явище.
Колишні кулачки одійшли в минуле.
Бугаї стоять по державних і колгоспних коровниках і стоять зовсім не для того, щоб підлазили під них і на своїх плечах піднімали їх наші силачі… Хоч би всі силачі були такі, як чудесний дід Луки Хомича.
II
Футбол…
Та бачили ж ви, — не могли не бачити! — і по містах, і по селах на кожному більш-менш вільному майданчику метушаться хлоп'ята, — гонять м'яча.
Як тільки повискакували із школи, зразу ж із сумочок, портфелів і картузів будуються "ворота" і моментально починається перший "тайм".
Ви ніколи не зупинялись, щоб подивитись та послухати, що робиться на тому майданчику?
Хлопчакам по 8-9-10 літ, а з яким запалом і як серйозно вони забивають м'яча!..
М'ячишко маленький, з чорної гуми: ну, де ж таки їм дістати справжнього футбольного м'яча?
А ви подивіться он на того "воротаря"!
Він не з кісток та м'яса, — він увесь із самого напруження… Він стрибає, падає, перекидається, кидається на м'яча яструбом, він "приймає" м'яча скажено, люто!
Одне йому заважає: штанчата — вони спадають, бо ґудзики від штанів поодскакували в перші дві хвилини першого "тайму". Він закрутив штанчата цуркою, цурка вискакує, а тут якраз прорвався лівий напівсередній і вже б'є по воротах снайперським… Жах! Що йому робити? Він кидає штанчата, тигровим "броском" кидається й "бере" снайперського.
Не забив гола лівий напівсередній, хоч воротар і брав м'яча напів у штанчатах, а напів так.
А все-таки взяв!
Та чому ви гадаєте, що з нього не буде Зубрицького, Хомича чи Никанорова, а може, ще й кращого, ніж Зубрицький, Хомич та Никаноров, і що він колись пропустить у свої ворота хоч один м'яч від лондонського "Арсеналу"?
А ви прислухайтесь до тих хлоп'ят.
Тут вам і "офсайт", і "корнер", і "пенальті", і "аут", і все, все…
Тут і свисток судді, і одчайдушні вигуки:
— З поля! Геть з поля! З по-о-о-о-ля!
Футбол проник у гущу народну, у всеньку її товщу, без нього вже життя нема!
Не кулачки, а футбол.
І це — чудесно!
Єсть куди вилитися силі народній, і сила та від фізкультурних вправ і змагань міцніє, розвивається, роблячи наше юнацтво, а значить, і весь наш народ спритним, здоровим, метким, кріпким…
Хай живе фізкультура! Хай живе футбол!
Ну, а вже кому доля не судила забивати гола самому, чи стрибати, чи бігати, чи підкидати гирі, плавати, боротись, — тому залишається ще один "вид спорту", доступний кожному, — це "уболівання", "болільництво", бути "болільником".
Хоч і кожному доступний цей "вид спорту" — болільництво, не думайте, що він легкий, ні…
Він, щоправда, не тяжкий, але він, — ну як би вам сказати? — він мучительний…