— Що ж він?
— Кланятись тобі велів, та йому ніяк було їхати, пана боявся...
— Ой люті вони препогані! Господи, пошли на них кару за наші муки...
— Чом ти, батеньку, не у своїй хаті?
— В мене ніколи хати не було, то панська хата. Поки робити міг, то й не чіпали, а коли охляв від тяжкої праці, то викинули, мов собаку, до отцеї пустки і тут здихати мушу...
— А де ж сестра?
— Померла небога, я сам остався круглим сиротою. Поки вона жила, то задля неї у тім пеклі держався, а як її не стало, то вже в мене і сили не було...
За той час поставив Івась на лавці горячого кулішу і подав батькови ложку.
— їж, таточку, на здоров'я.
— Спасибі тобі, люба дитино. Давно я не мав в роті теплої страви. А куліш, мабуть, добрий буде.— Старий узявся за ложку і Івась мав нагоду тепер при світлі придивитись до батька. Та він його не пізнав би. Що за тих кілька літ недоля з нього зробила. Його голова була цілком лиса, лише кілька космиків волосся висіло іззаду. Він заріс цілий сивим волоссям. Голова і руки у нього тряслися.
— Я і вгадав, що смачний куліш,— говорив старий і наче б повеселішав. Та від того Івасеві не полегшало на серці. Воно стискалось, мов кліщами. Та все ж змагався старого підбадьорити...
— Не журись, тату, ми тепер інакше заживемо, вже я подбаю, що їсти буде шо, й до ліпшої хати переберемось.
Старий похитав головою.
— Добра, синку, у тебе воля і золоте серце, та сього ти не докажеш. Тобі ліпшої хати не дадуть...
— Коли так, то чорт з ними, з сими клятими панами, я тебе заберу і на Січ втечемо. Там тобі хліба не пошкодують.
— От вигадав ти! На Січ мені вже запізно, я вже ледво через поріг переступлю, не то що. Мене Господь покличе до Січі небесної... Я лише благав Господа, щоб довелось перед смертю котрого із вас, мої сини любі, побачити, а коли се сталось, так нічого більше мені не треба...
Івась не знав, що на се сказати. На душу залягав такий тяжкий смуток, наче б стояв над відкритою могилою, в яку мали його живого поховати.
— Так підожди, тату. У мене є трохи грошей. Завтра де-небудь пошукаю на селі якийсь куток супокійний, де нас у комірне приймуть. Заплачу добре, а сам зароблю тільки, що нас обох вигодую...
— Не дуже ти на ті заробітки числи. Ти панський підданець, твоя праця панові належиться...
На те слово Івась увесь спалахнув, мов підпалений порох. На Січі він був вольний, як птиця, а тут у тій нужді йому підданство нагадали. Почувши, що кінь товчеться при пустій стіні, спитав:
— Батеньку, де б тут коня трохи попасти?
— А де б? Хіба попід оплітки на селі. Ти, сину, коня тут не виживиш...
— Так його завтра продам, хоч жаль мені його, як брата...
— Ти коня не продавай, а зараз, зараз уранці тікай на Січ, тікай поки пани не дізналися, що ти тут.
— Хіба ж тебе самого немічного оставлю в такій нужді? Ніколи! Я сам себе прокляв би.
— Не турбуйся мною, мені не довго вікувати...
— Як Бог дасть, а я тебе не покину,— сказав твердо Івась.— Ти, батеньку, лягай спати, бо нічим бачу світити буде далі, я зараз лежанку тобі поправлю, по-рушаю трохи, ти ляжеш, а я піду трохи коня попасти...— Івась поправив лежанку, поміг батькові вилізти на піч і пішов до коня. Вивів його на двір і повів під оплітки.
На дворі стояла тиха ніч. На небі блистіли рясні зорі. Кінь хапав траву і хрупав. Івась задивився на небо, наче б звідти помочі благав для себе, у тій тяжкій недолі. Тепер при такій тиші, серед рідного села, нагадалась йому ціла безжурна, весела молодість. Тоді у нього стільки турботи було, щоб з вовкулаком або двораком не стрінутись. Нагадав хлоп'ячі літа, як то з ровесниками коні пас на леваді, аж до тої хвилі, коли попався татаринові. Нагадав дядька Касяна свого спасителя і почув у своїм серці велику вдячність до нього. Коли б трапилася колись нагода відплатити йому за його доброту. Нагадав товаришів шкільних, Січ запорозьку, сотника Жмута... і на хвилю забув, де він є. Йому здавалося, що стоїть на майдані січовім. Та в тій хвилі почув немічне кахикання хворого батька і знов станула перед очі сумна дійсність. Чому він тепер не на Січі з батьком, або у сотника? Як там усі піклувалися ляшкою-бранкою, а що тут ляхи з хрещеним народом не виробляють... Івась знемігся дуже, присів під плотом і став дрімати. Кілька разів шарпнув кінь за поводи, і він прокинувся. Та відтак випали поводи з руки, Івась не мав сили їх задержати, і він заснув...
Рано почув в селі якийсь гамір і прокинувся. Його кінь стояв під оплітком і куняв. На щастя уздени ця замоталася у корч вербини, а то пішов би світами. Івась став прислухуватись до гомону і йому зараз нагадалось, що се двірська служба людей на панщину жене. Та як воно? Хіба ж сьогодні не неділя свята? Певно розвідає у батька. Він повів коня в сіни.
— Добрий день, тату! Чи гаразд спав?
— Яке там моє спання. От, мов птиця на гілляці: заснеш хвилинку, та й опять прокинешся. Кашель мені не дає спати. Та ти, Івасику, такий здорожений, та не спав усю ніч, коня пильнуючи.
— Я спав добре. Таки зараз під тином заснув.
Чого се, тату, такий гамір у селі, хіба ж сьогодні на панщину людей гонять?
— А гонять, синку, гонять. Гонять тих, що чим-небудь прогрішились. Таке видумав наш новий економ.
— Бодай вони пропали, що таку содомію заводять.
— Побачиш, що й пропадуть. Господь Бог не дозволить жартувати із себе. Він терпеливий, а кара Божа не минеться так.
— Ось я тобі зараз що-небудь їсти прилагоджу.
— Ти, синку, нічого не їв...
— Погризу сухаря, води нап'юсь, буде з мене. Опісля піду під церкву, коня продам, тобі хатку якусь найму і туди перенесемося.
— А я тобі таки раджу коня не продавати. Коли не хочеш інакше, дай його комусь пасти, він тобі в пригоді стане. Тобі неперемінно треба буде звідсіля втікати. Мені ти нічого не поможеш. Чейже Господь зжаліється наді мною і зробить моїм злидням край...
— Ні, таточку, що не говори, а я тебе не лишу. Я таки мушу твою долю поправити. За наймита стану у кого-небудь, у мене сила є.
— Я побоюсь, що економ тебе у замок візьме, ти гарний собою хлопець, у лакеї постриже....— Старий притяг до себе Івася, дивився з любов'ю в його лице і гладив дрижачою висохлою рукою по кучерях.