— Та що ж таке сталося? — спитав молодий офіцер, переводячи погляд з банкноти на свою кохану.
— О, та нічого особливого, але ти погодишся зі мною, що це було дуже дивно. Я пішла прогулятись, та коли почав падати сніг, сховалася під повіткою, що її поставили робітники поблизу великого нового будинку. Робітники вже скінчили свою роботу, ти знаєш, і власник цієї будівлі начебто має приїхати завтра, але повітка тим часом ще стоїть. Я присіла там на якогось ящика, коли дорогою надійшов незнайомець і зупинився під цією самою повіткою. Він був спокійний собі, блідий обличчям, високий і худий, років так під тридцять, бідиувато вдягнений, але з вигляду й постава схожий на джентльмена. Він спитав у мене одне-друге про наше містечко й про тутешніх мешканців, я йому, звичайно, відповіла, і врешті ми з ним завели дуже приємну й милу балачку про се, про те. Час збігав так швидко, що я зовсім забула про сніг, аж поки незнайомець змовк на хвильку, і я помітила, що сніг перестав падати. Я тоді обернулася йти, і що ж він, як ти думаєш, зробив? Він підступив ближче до мене, глянув таким сумним задумливим поглядом на моє обличчя й сказав: "А цікаво було б мені знати, чи привернув би я вашу увагу, якби був без гроша в кишені?" Чи ж не дивно це? Я так злякалася, що стрілою вилетіла з-під повітки й шугнула на дорогу, не давши йому часу додати бодай слово. Але й правда, Гекторе, тобі нема чого супитись, бо коли я оглянулася, то побачила з його тону й жестів, що він не мав нічого лихого на думці. Він просто міркував уголос, і зовсім не хотів когось образити. Я певна, що сердега трохи божевільний.
— Гм! Якщо це й божевілля, то не без системи, як мені здається, — завважив Лорин брат.
— Коли я його відчухраю, то це теж буде не без системи, — з гнівом у голосі озвався морський офіцер. — Це такий нетактовний вчинок, що просто не чувано!
— Я ж казала, що ця історія обурить тебе. — Лора поклала руку на рукав його куртки. — Але ж це дрібниця. І я ніколи більш і не побачу цього сердеги. Він вочевидь не з наших околиць. Отже, ось така була моя маленька пригода. А тепер твоя черга розповідати.
Юний моряк зібгав банкноту між пальцями, а другою рукою провів по волоссю таким рухом, як то робить людина, збираючись на думку.
— Зі мною трапилась така чудна помилка, — почав він. — Я повинен якось її направити, хоч і не знаю, як. Ідучи смерком з вікарії в містечко, дорогою я перестрів двоколку, що боком застряла у болоті. Одне колесо сповзло в канаву, притрушену снігом, і візок так перехилився на правий бік, що їздець ледве не вилетів на землю. Я, звичайно, допоміг витягти візка на рівну дорогу. Було вже досить темно, і їздець, гадаю, подумав про мене, що я звичайний селюк, бо ми й двома словами не встигли обмінятись. Від'їжджаючи, він тицьнув оцього папірця мені в руку. Чисто випадково я не викинув його, бо відчувши, який він пожмаканий, подумав, що це реклама роз'їзного крамаря абощо. На щастя, однак, я поклав його до кишені й ось зараз намацав, коли став шукати папірець із датами свого рейсу. Тепер ви знаєте все те, що і я знаю.
Брат і сестра вкрай здивовано втупились у зіжмакану чорно-білу банкноту.
— Що ж, твій незнайомий подорожній щонайменше граф Монте-Крісто або Ротшільд, — сказав Роберт. — Мушу визнати, Лоро, що, на мою думку, ти програла заклад.
— А я зовсім і не заперечую. Я ще ніколи не чула, щоб комусь так з великого дива поталанило. Ото щасливець, певно, такий чоловік.
— Але ж я не можу залишити собі цих грошей, — мовив Гектор Сперлінг, трохи сумовито дивлячись на банкноту. — Невеличка винагорода за послугу, — це нормальна річ, однак тільки в певних межах. Та й це, очевидячки, таки помилка. Хоча коли він робив цей жест, то мав на думці поважну суму — не міг же він переплутати банкноту з мідяком. Мабуть, треба буде дати оголошення в газету.
— Це було б так само нерозумно, — зауважив Роберт. — Я, власне, дивлюсь на цю справу трохи інакше.
— Справді, Гекторе, ти вже надміру дон-кіхотський, — мовила Лора Макінтайр. — Чом ти не можеш сприймати це так, як воно є? Ти зробив незнайомцеві послугу, — мабуть, більшу, ніж тобі здається, — і він належним чином віддячився. Я не бачу тут ніяких підстав, щоб ти не міг узяти цих грошей.
— Але знаєш, — озвався з дещо розгубленим смішком юний моряк, — усе-таки це не така справа… не така історія, якою можна було б похвалитись у гурті товаришів.
— Хай хоч би там як, — висловив думку Роберт, — а у тебе нема часу на розшуки цього таємничого Креза. Ти мусиш просто взяти ці гроші й квит.
— Ну що ж, я кладу банкноту до твого кошика, Лоро, — заявив Гектор Сперлінг. — Ти будеш моїм банкіром, і якщо власник грошей озветься, я справлю його до тебе. Коли ж ні, нехай це буде як наше заощадження, хоч мені ці гроші трохи таки муляють. — Він звівся на ноги й кинув банкноту в брунастий кошик з різнобарвною пряжею, що стояв біля Лори. — А тепер мені вже пора зніматися з якоря, бо я обіцяв своєму батечкові до дев'ятої повернутись. Цим разом розлука наша ненадовго, люба, і вона вже остання. До побачення, Роберте! Хай щастить!
— До побачення, Гекторе! Bon voyage![4] — Молодий художник лишився сидіти за столом, а його сестра пройшла за своїм нареченим до дверей. У сутінках передпокою Робертові було видно постаті їх обох і чутно їхні слова.
— Наступного разу, моя маленька?
— Так, наступного разу, Гекторе.
— І тоді вже ніщо нас не розлучить?
— Ніщо.
— Ніщо в усьому світі?
— Аніщо в світі.
Роберт з тактовності причинив двері. А за хвильку стукіт дверей і шпарке рипіння ходи на снігу засвідчили, що гість уже пішов.
Розділ II
ПОЖИЛЕЦЬ НОВОГО БУДИНКУ
Сніговиця вляглася, але на цілий тиждень мороз скував землю своїм важким залізним обручем. Дорога дзвеніли від цокоту копит, і всі до одної канави та рівчаки взялися крижаною плівкою. На тлі довколишнього одноманіття приємно теплилися будиночки з червоної цегли, а стяжки сірого диму слалися в безвітрі просто вгору. Небо було блідаво-голубе, і вранішнє сонце, пробиваючись крізь відлеглий туман над Бірмінгемом, затоплювало погідним сяйвом широкі засніжені поля, що не могло не тішити ока художника.