— Одне слово, сер! — скрикнув Рафлс Гоу тремтячим голосом. — Мене цікавить, чи я правильно зрозумів вас. Краще-бо впевнитись, щоб не було помилки. Ви сказали, ніби заручені з міс Макінтайр, так?
— Звісно, що так. Я щойно повернувся з чотиримісячного плавання і тепер збираюся одружитись до того, як знову знімуся з якоря.
— Чотиримісячне плавання!.. — вихопилось у Гоу. — Таж саме чотири місяці тому я й з'явився тут. І ще одне запитання, сер. Чи Роберт Макінтайр знає про ваші заручини?
— Чи Боб знає? Звичайно, знає. Кому ж, як не йому, доручив, я, відпливаючи, заопікуватись Лорою? Але що це все має означати? Що з тобою, Лоро? Чому ти така бліда, чом ти мовчиш? І… дивино! Тримайтеся, сер! Він непритомніє!
— Нічого, все гаразд, — насилу видушив із себе Гоу, прихиляючись до одвірка.
Він був білий, як папір, і тримався рукою за поперек, наче відчувши там раптовий біль. З хвильку він похитувався, мов п'яний, тоді хрипко скрикнув щось, обернувся і стрілою вилетів у двері.
— Бідолаха! — мовив Гектор, непорозуміло дивлячись услід незнайомцеві. — Добряче йому, видно, допекло. Але що це все означає, Лоро?
Обличчя його спохмурніло, і він міцно стулив уста.
Вона вже не озивалась ні словом, тільки стояла з лицем, як маска, невидюще втуплена перед себе. А тоді враз вирвалася від нього, впала на канапу і, затопившись обличчям у подушку, зайшлася голосним плачем.
— Те означає, що ти погубив мене! — вереснула вона. — А так, — погубив мене, погубив! Чом ти не дав мені спокою? І треба ж було тобі з'явитись так невпору! Ще кілька днів, і все було б добре. А ти так і не одержав мого листа!
— І що ж було в тому листі? — холодно поспитав Гектор. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї згори вниз.
— А те було, що ти вільний, що я покохала Рафлса Гоу і збираюся стати йому дружиною. І ось тепер це все пропало. Я ненавиджу тебе, Гекторе, і ненавидитиму до скону, бо ти став на заваді єдиній добрій нагоді, що випала мені в житті. Залиш мене, і ніколи більше не переступай порогу цього дому!
— Це останнє твоє слово, Лоро?
— Так, останнє, і я вже довіку не озвуся до тебе.
— Що ж, прощавай. Я побачуся з батьком і зразу ж вертаюся до Плімута.
Він почекав хвилинку, чи не почує ще чогось від неї, а тоді похнюплено вийшов з кімнати.
Розділ XV
НАЙБІЛЬША ТАЄМНИЦЯ
Був уже пізній вечір, коли у двері Макінтайрів хтось несподівано постукав. Лора весь день пробула у себе в кімнаті, а Роберт у похмурому настрої смалив люльку, сидячи біля каміна, і тільки цей несподіваний стукіт одірвав його від невеселих думок. На порозі стояв Джоне, статечний головний челядник з Великого Палацу, — він був без шапки, в очах у нього стояв переляк, і в освіті лампи видно було, як полискували краплі на його лисині.
— Чи не були б ви такі ласкаві, містере Макінтайре, сер, завітати до нас? — мовив він до Роберта. — Ми всі стривожені, бо не знаємо, що з нашим господарем.
Роберт схопив свого берета й щодуху вибіг із дому, стривожений челядник важко трухав поруч. Цілий день самі лише пригоди й нещастя! Серце молодому художникові гнітив тягар, він відчував тінь якоїсь навислої небезпеки.
— А що таке з вашим господарем? — спитав Роберт, коли вони трохи сповільнили ходу.
— Ми не знаємо, сер, але коли ми стукаємо в двері лабораторії, він не озивається, хоч він, безперечно, там, бо двері замкнено зсередини. І нам страшно, сер, адже він дуже незвично поводився цілий день.
— Незвично?
— Атож, сер. Він вернувся з прогулянки вранці якийсь мов не при пам'яті — говорить сам до себе, очима так дивно втуплений в одне місце, аж моторошно було дивитись на бідолашного. Потім довго снував коридорами, на сніданок навіть не глянув, а тоді пішов до музею, зібрав усі свої коштовності й таке інше і заніс до лабораторії. А що далі він робив, ми не знаємо, сер, тільки чутно було, що горно аж гуготіло весь час, а з великого комина дим такий курився, наче з якоїсь фабрики у Бірмінгемі. Коли запав вечір, він і далі працював і тягав щось, мов ненатлий, ми бачили його постать за вікнами, — там же було освітлено. Обідати теж не обідав, а все гарував і гарував. А тепер усе стихло, і горно охололо, і дим не куриться, але на стук він не озивається, сер, тож ми стривожилися, і Міллер побіг кликати поліцію, а я пішов по вас.
Коли вони підходили до Великого Палацу, старший челядник уже скінчив свою розповідь. Біля дверей лабораторії стояв гурт служників, та ще полісмен, який щойно надійшов; він засвітив свого ліхтарика і, приклавши його до замкової шпарини, силкувався щось розгледіти.
— У дверях ключ зсередини, — освідчив він. — Видно тільки, що в кімнаті горить світло.
— Ось і містер Макінтайр, — озвалося кілька голосів, коли Роберт підійшов ближче.
— Доведеться висадити двері, сер, — сказав полісмен. — Зсередини не відповідають, щось там негаразд.
Разів два-три всі гурмою налягли на двері, аж урешті з гострим хряскотом вони подалися, замок зломився, і люди опинилися у передпокої, за яким була ще одна кімнатинка, а вже далі сама лабораторія. Двері до неї стояли напіводчинені, і було видно, що діється там усередині.
У центрі лабораторії підносилась величезна, до половини стіни, купа пухкого сірого попелу. Поряд з нею була інша купа, набагато менша, вона вся переливалася й мерехтіла під електричним світлом. А навкіл був приголомшливий хаос розбитих черепків, скляних посудин, потовченої апаратури, скручених, погнутих і закіптюжених дротів. І серед усього цього вселенського руйновища, відхилившись на спинку стільця і поклавши руки на коліна, сидів у невимушеній позі людини, що відпочиває після тяжкої і завершеної роботи, Рафлс Гоу, господар будинку, власник найбільшого у світі багатства. Смертельна блідість була у нього на чолі. Але сидів він так природно й невимушено, з таким супокійним виразом обличчя, що тільки коли спробували підвести його й торкнулися холодних і застиглих кінцівок, то зрозуміли, що він уже неживий.
Рафлса Гоу перенесли до його кімнати — зробили це повільно, й шанобливо, бо його любили всі, хто служив йому. Роберт і полісмен залишилися у лабораторії. Глибоко вражений, молодий художник снував поміж цієї загальної руйнації. На підлозі лежав великий молот — очевидячки, ним Гоу розтовк електричну машинерію, після того як за її допомогою перетворив на протіл усі свої золоті запаси. Скарбниця, що так була зачарувала Роберта, тепер стояла пусткою з чотирма голими стінами, і тільки лискучий порох на підлозі свідчив про долю розкішної колекції коштовностей, яка сама собою становила просто неймовірне багатство. З усіх апаратів ані одного не вціліло, навіть скляний стіл було розбито на три уламки. Рішуче й енергійно, видно, діяв Рафлс Гоу в цей день.