— Вламаємо.
Гриша кричав Педанові у праве вухо, а ліворуч від комбайнера всілася, пе зпати звідки й прилетівши, довгохвоста сорока і скрекотіла йому в ліве вухо.
— А це звідки? — здивувався Гриша.— Вісті па хвості приносить?
— Це Маргося,— усміхнувся Педан.— Привчена. У мене па груші гніздо, сороченя й вивалилося. Я підібрав, вигодував, тепер не відстає.
— А Маргося — що цс?
— То я під оту вередшощу прем'єршу назвав. І навчив, хоч що там учити, як воно богом так создапе, що цупить усе па світі. Ось подивися.
Він дістав з кишені обшмугляшш олівчик, замахнувся ним, ніби наміряючись ппсатп, гукнув до сороки:
— Мнргосю! А глянь-ио!
Сорока націлилася непорушним чорним оком на олівчик, влучила мить, коли пальці Педанові ледь розслабилися, з голосним криком шугнула навскоси перед обличчям комбайнера, вихопила олівчик і кинулася навтьоки, переможно вискрекочуючи.
— Бачиш,— зареготав Педап,— вкраде, ще й хвалиться!
— В роті шмат дерева, а вона скрекоче? — пе повірив Гриша.
— А чорти її маму знають, як це в пеї впходить. Може, вона в кігтях тримає. В неї ще дві товаришки є — ото бандитки! Кинув я колись своєму Рябкові маслацюру, Маргося враз примітила, пурх-пурх, а маслацюра більший за неї. То вона тоді як? Прикликала вмить своїх союзниць, сама Рябкові вуха клює, віп лиш одмахусться та гарчить, а ті дві налітають, ириноровлюються з двох боків до маслацюрн — і гайда. Маргося за ними, а Рябко тільки зубами поклацав навздогін.
— Мені б таку пташечку,— сказав Гриша.
— Можу позичити. Пару раз нагодуй її чим-псбудь смачним — полетить і за тобою.
— Це коли знадобиться.
— Тільки свисті — та й уже! У мсие після тих курей з птаством контакти на найвищому рівні!
— І після того, як тп Самуся з'їздив півнем? — засміявся Гриша.
— Самусь пройдений етап. Утік на камсполомню, посвпсти йому вслід. А нам з тобою втікати нікуди.
— Втікати не будемо. Тут головне, як Зіпьку Федорівну вмовити.
— Ти ж тепер начальство, роби, що хочеш.
— Ага, начальство. Ти по драбині лазив коли-псбудь?
— Ще чого — пе лазив. А хто б же по ній лазив, як не я!
— Апу згадай, як на верхпіх щаблях — куди там скочиш?
— Та куди? Нікуди. Стій і пе ворушпсь.
— А внизу стрибай навсібіч.
— Внизу так.
— Ось і я, поки на комбайні був, стрибав і вистрибував. А тепер стій і пе ворушись.
— Сміхота! — здивувався Педан.— А я думав, як начальство, то й мед ложкою.
У Гриші був спогад і про мед, і про комбайн, а також про метафору. Але не станеш же отут кричати на вухо Педапові про мед і метафору. Зате можпа посидіти якийсь час, блаженно усміхаючись під вдоволене туркотіння бурякозбирального агрегату і полинути в спогади і в дитинство.
Велике діло — метафора! Цо означає: сказати будь-як, аби тільки не так, як кажуть нормальні люди. І тоді Вінниччина зветься цукровим Донбасом, цукровий буряк — солодким коренем, кукурудза — качанистою, а наш мпоготрудний комбайн не інакше як степовим кораблем. Гриші в ті (далекі тепер, скажемо відверто) роки комбайн більше иагадував велетенського золотистого джмеля. Повзав серед безмежних ланів пшениці в гучному гур-коті-дзижчанні, оповитий непробивною хмарою золотистої пилюги — справжнісінький тобі джміль! Та коли влітку Безкоровайний поставив Гришу поруч з собою на комбайновім містку і хлопець уже зсередини поглянув на ту хмару, що сповивала могутню машину, то виявилася вопа зовсім пе золотистою, а майже чорною, і дихатп в тій хмарі доводилося по повітрям, а страхітливою мішаниною пороху й остюків, і в горлі дерло, і очі сльозилйся, але однаково хотілося співати й кричати на весь степ: "Ось я помічником у самого Безкоровайного!"
А як обідалося після того, коли вискочив з отої хмари! Окраєць хліба, шматок сала, двоє круто зварених яєць, цибулина, пляшка молока — все, що поклала в шкільний портфелик Гришина мама Сашка, ковталося, мов па змаганнях. Якби присуджувалися призи за швидкість з'їдання степових обідів, Гриша завоював би того дня найвищий.
І тут прискочив до них Давпдко Самусь, який стаясувався на водія вантажної машини, і зашепотів Гриші на вухо:
— Чув? Сьогодні в соняшниках старий Щусь жене мед.
— Та ну! — стрепенувся Гриша.
— В тебе хліб єІ Бо в мене нічим мед їсти, а дід Щусь обіцяв.
[ Мед належав до речей, якими нехтувати пс слід навіть тоді, роли ти на час канікул став помічником самого Безкоровайного. |Гриша зазпрпув до свого портфелика, понишпорив там і не зна-ршов нічого, крім малосольного огірка. Сам здивувався, як той огірок уцілів від суцільного нонищенпя. ' — Ось огірок,— показав він Давидкові.— Малосольний.
— Все правильно! — зрадів Давидко.-^— Огірок — це клас. Під-чіпасш ним мед, як ложкою, а тоді лизькаєш щоразу й самий огірок, щоб не иудило від солодкого. Тількп не з'їдати огірка — і все правильно! Помчали до пасіки?
Гриша несміливо позирнув у бік комбайна, де Безкоровайний вештався з маслянкою. Пофарбований у яїовтогарпче, комбайн світився, мов величезна помаранча, але, ясна річ, помаранча зовсім неїстівна і з свіженьким медом ніякого порівняння витримати не могла.
Задкуючи, Грпша поволі віддалявся від комбайна. Давидко сичав йому, щоб ішов швидше, бо ж обідпя перерва вже закінчується, а там мед, та який же правильний мед!
— А МОЯІЄ, ТИ сам? — зробив останню спробу зборотп спокусу Гриша.— Бери огірок і... .
Давидко вхопив його за руку і силоміць потягнув за собою по високій стерні.
— Чи ти дурний? — впгукпув він. — Огинається від такого добра!
Вони потрюхикали пригинцем, тоді побіглп підтюпцем, тоді зірвалися у чвал, тільки бринькала під босими ногамп стерня та гойдався золотом світ перед очима від моря розквітлих сопяшни-ків, до якого вони прямували.
І тут позаду щось загурчало. Тихо, тоді голосніше, попервах пібп роздратовано, гнівливо, але одразу вгамувалося і забриніло рівно й мелодійно, як величезний джміль. Бов-бов-бовле-лені.
Гриша озирнувся ще па бігу, ще наближаючись щокроку до соняшників і до обіцяного Самусем меду, але вже відчуваючи, що сталося щось таке, від чого всі меди на світі для нього згіркли.
Комбайн Безкоровайного, похитуючись і перевалюючпсь, повільно увійшов у загінку, загудів рівно і вдоволено, посунув уперед, швидше й швидше, заяскрів на сопці своїми жовтогарячими боками, пойнявся ледь помітним серпанком і врешті хмаркою, що здалеку видавалася золотистою.