Журналісти теж не згорали від нездорових ^аздрощів, публікуючи Гришине дослідження про скубання гусей; Спитаєте: чому? Та тому, що журналісти — це, може, єдині люди на землі, які взагалі не знають, що таке заздрощі! Вони не відлякують авторів од своїх газет і журналів, не закручують інтриг проти них, не розводять чвар, їм чужа ненависть, вони доброзичливі, привітні, готові не тільки прийти на допомогу сторонньому авторові, а навіть обняти його, як брата, показати, як вони його люблять і цінують: Ще б пак! Поки в номері газети не буде щонайменше шістдесят процентів матеріалів нештатних авторів, жоден редактор не підпише газети до друку! Це мудре правило і досі діє в усіх наших друкованих органах, і саме воно помогло змінити навіть те, що ^тисячоліття цілі вважалося незмінним: людську психологію, людський егоїзм, самолюбство і самовознесіння.
! От коли б деяким категоріям наших працівників зарплатню визначали залежно від того, скільки трудящих вони прийняли за день та за місяць, скільком помогли, скільком дали пораду, скількох зігріли добрим словом!
Гриша. відчув потребу такого всеосяжного експерименту, коли його запросили до редакції обласної газети і витратили на нього доброго півдня, так ніби він був геній.
Його статейку відредагували, і трохи поправили, і трохи доповнили, і трохи прикрасили, і трохи загострили. І все це з найвищою шанобою і увагою. А тоді ще й влаштували з Гришею таку собі летючу прес-конференцію. Хоча й летючу, але дуже змістовну і важливу.
— Ви вірите в те, що гуси могли врятувати Рим? — питали Гришу.
— Був би я гусаком, то я б того Риму не рятував. Загарбник же!
— А як ви ставитеся до щорічного міжнародного ярмарку гусей в Нотінгемі?
— Так, як і ви.
— Чи поділяєте ви думку лінгвістів про те, що немає потреби в поясненні початкового "г" у слові "гусь" факультативною дисиміляцією первісних задньоязикових палатальних у велярні перед інтервокальними свистячими приголосними?
— Я так думаю,— сказав Гриша,— коли гусак оДголоду аж синій, тоді він може бути й політальним, як ото ви кажете, себто літати й перелітати. А відгодуй його по-хазяйськи, набий йому воло галушками або кукурудзою, то й стано волярним, чи як там воно по-вченому.
Одним словом, прес-конференція вдалася на славу — хоч і по Українському телебаченню показуй!
Полагодивши справи в редакції, Гриша подумав, що гріх не скористатися з нагоди, щоб почати здійснювати пораду дядька Зновобрать щодо сільгоспінстптуту і Нодайкаші. Вдома купувати одразу 365 листівок було б не зовсім зручно, а ось тут, в обласному центрі, де тебе ніхто не зпає, якнайдоречніше.
Він покотив своїми червоними "Жигулями" (Дашунька для такого урочистого виїзду примусила його сісти в машину!) до поштамту, в залі вибрав за скляною перегородкою найсимпатичнішу дівчину (якраз до неї й черги, до речі, не було), підійшов, привітався і попросив триста шістдесят п'ять листівок.
— Скільки-скількп? — пе повірила дівчина.
— Триста шістдесят п'ять.
— Та пащо вам стільки?
— А це ВЯЇЄ моя справа.
Дівчина вмить збагнула, що перевищпла свої повноваження, і спробувала виправити становище.
— З якими вам сюжетами? Про природу, щось архітектурне' чи на історичну тематику?
— Однаково. Аби щоб марка, та й годі.
— В мепо стільки й не буде. Я зараз у старшої групи попрошу.
— Просіть, а мені дайте одну, я тим часом напишу, [
Поки дівчина бігала і збпрала у своїх подруг листівки, Гриша
поставив адресу сільгоспінституту і прізвище Недайкаші, вказав свсю адресу, тоді написав: "Товаришу Нсдайкаша, як там моє питання? Левенець". Поки дівчина лічила листівки, тоді давала здачу Гриші, він крутив у руках оту написану, не знаючи, що з нею| зробити.
— То вп вже написали? — спитала дівчппа.— Давайте я відправлю.
— Я хотів спитати, чи правильно я тут заповнив?
— Правильно, правпльно. Стривайте. Левепець. Це хто?
— Я.
— Ви — Левенець?
— Ну, я.
— Не може бути!
— Можу показати паспорт.
— Григорій Васильович Левенець з Веселоярська?
— Та я ж, я! — знітився Гриша, дивуючись і трохи аж лякаючись несподіваної своєї відомості. І це ж ще за день до того, як у газеті з'явиться його стаття про гусей! А що буде потім?
Дівчина зірвалася з стільця, метнулася туди й сюди, Гриша ще й не схаменувся, а вже сипонули на нього цілі кетяги молоденьких працівниць поштамту, а попереду урочисто виступала вродлива літня жінка в синьому платті, несла в руках букет черЇОІШХ троянд і несла не куди-небудь і не комусь там, а саме до зього і для пього, Григорія Левенця.
— Дорогий Григорію Васильовичу, ми раді вітати вас на нашому поштамті, для пас це висока честь...
ї так далі, і аплодисменти, і усмішки, і доброзичливість, так яіби він герой, лауреат або генерал. Ну чудасія!
Гриша щось мимрив, * коловся трояндами, горів стотрояпдово,
не знав, як йому виплутатися. Не за того прийняли! Ще йому но
стачало, щоб попастп в самозванці! |
— Ви, мабуть, не...— спробував віп пояснювати.— Тут якась помилка...
і — Помилка? — здивувалася жінка в синьому.— А хіба ви не Григорій Васильович Левенець?
— Ну! Припустимо.
— А коли так, то ви для пас найдорожча людина!
— Я? Дивно. Ніколи не думав. Чому саме я? За які такі заслуги?
— Для працівників нашої системи сьогодні немає ціннішої людини, дорогий Григорію Васильовичу. Ось погляньто сюди. Це ж ваше прізвище? Ваша адреса?
Гриша! повів оком туди, куди показувала жіпка, і відчув себе в становищі гусака, якого обскубують дощенту, щоб пустити голим у Африку.
Збоку біля кожного з віконечок у скляній перегородці прикріплені були конверти для взірця, як заповнювати адреси, і на всіх тих конвертах красувалося його, Левенцеве, прізвище, ім'я та по батькові, його адреса, його село, його сільрада, де віп тепер був головою!
— Оце — по всій області? — прошепотів Гриша.
— По всій.
— І в нашому районі?
— І в вашому.
— І в Веселоярську?
— І в Веселоярську.
"Ну, гадство! — мало пе вигукнув Гриша.— Хто ж це мені таку евппю міг підкласти?" Але довір'я, виявлене йому веселоярівця-ми, плідне спілкування з багатьма комісіями, відвідини редакції все ж навчили його стриманості, тому віп проковтпув слова небажані, а вимовив сумирно: