Мовчав і дід Левепець, видати, приголомшений тим, що діється з його онуком. Сам він мало не від початків колгоспу був членом ревізійної комісії, знав, що таке народний контроль, вірив у його потрібність і, коли хочете, високу святість, але щоб отак паплюжити благородну справу, як це робить якийсь анонім-псевдонім, цього дід Лсвенець не міг пі збагнути, ні простити! А може, він уже так постарів, що неспроможеп вловлювати иі змів корисних, ні з'явиськ шкідливих! Хіба не постарів он і дід Утюжок, і Зновобрать, і Самусь (а старий Щусь то й зовсім помер же!), всі постаріли, світ сільський постарів, будівлі нові, техніка нова, звичаї нові, дух новий, а люди старі. От якась нечисть і знаходить шпарку. Так вода, знаходячи щілину в камені, заливав її, а тоді замерзає в ній і розколює хоч і иайміцніший камінь.
Зінька Федорівна вирізнялася серед усіх присутніх своїми габаритами. Автор мимоволі милувався нею і думав: який у неї може бути чоловік? Такій жінці треба виходити заміж хіба що за енер-гонасичепого трактора або за бульдозера. За її тілесною непорушністю вгадувалося таке душевне жадання динамізму, руху, перетворень, що, мабуть, слово "механізатор" лунало для неї так само, як колись для віруючих Георгій-Побідоносець і Микола-чу-дотворець.
І, мабуть, шкодувала вона, що відпустила Гришу Левенця з механізаторів, бо пе пощастило йому на високому посту, не поталанило. А може, віп взагалі не придатний займати адміністративні посади, бо не вміє розрізняти серйозне і смішне?
Молодь сміялася в кутку, дід Утюжок почав був ще якусь смішну побрехеньку, і тоді дядько Зновобрать, переконавшись, що зібралися всі шановні веселоярівці, відкашлявся і за правом голови сільського комітету народного контролю першим узяв слово.
— Тут, кажеться-говориться, — сказав він, — не до сміху! Тут хоч ти махни рукою і плюнь.
— Зажмурся і втікай! — гукнув хтось.
— Е, ні, здається-бачиться, зажмурюватися не будемо і втікати тоже!
Дядько Зновобрать розповів про діяльність народних контролерів Веселоярська, нагадав про ленінські заповіти щодо робітничо-селянської іпспекції, змалював значения контролю в удосконаленні суспільства розвиненого соціалізму.
— Але ЯЇ, товариші,— перейшов до найболючішого Зновобрать. — З'явився тут у нас якийсь суб'єкт, або субчик, який топче саму ідею пародного контролю в суті. Чи можемо ж ми допустити, щоб до такого благородного діла примазувався якийсь кляузник, ябедник, донощик, пасквілянт, аноиім-нсевдонім, якесь шпугутькадо?
— Цікаво, чи були в історії українського народу пасквілянти? — вголос подумав директор школи.
— А чим ми гірші за інших? — знизала пишпими плечима Зіпька Федорівна. — У нас все було.
— Було то було, а тепер ставиться питання так, щоб зосталося тільки прогресивне і корисне!— заявив Зновобрать.
Він розповів про всі заяви Шпугутькала і про перевірки тих наклепницьких заяв, дійшов і до пайостаннішої перевірки.
— А це вже дописалося й до нашого колеса для лелек, здається-бачиться. В Карповім Яру в пас було стільки лелек, що ми всю
Голландію могли за пояс заткнути, а з нового села чогось змандрували. Мабуть, шифер ЇМ пе до вподоби. Механізатори й поставили біля чайної на бетоннім стовпі старе колесо з "Беларусі", щоб загніздилися па ньому лелечки. Лелек ще нема, а Шпугутькало вже туди вскочив і обписав і стовп, і колесо, і нас усіх!
— Впіймать його й посадити на колесі замість лелеки! — гукнув хтось.
— Воно згори ще більше нас обпаскудить, — відповіли йому. ; — І ти ж диви, колись казали: пе все бреши, що знаєш. А це Івже бреше й про те, чого не знає.
— Про те, чого немає!
— І де воно в нас могло взятися?
— Чи само народилося, чи хтось вистругав?
— Це, щитай, як ото гусінь, — сплюнув Петро Безтурботний.
— Мабуть, відьма, — заявив дід Утюжок. — У пас в Карповім Яру ще до революції завелася була відьма, ох і відьма ж була! Корів доїла до крові, то ще не біда. А то, було, жабенят як напустить на село! Літають як оглашенні цілий день. Або пуголовків нашле. Лізуть тобі в рот, у ніздрі, межи очі.
— А я вважаю, що писати може тільки піп, — заявила Тоня-бібліотекарка.
— Чому піп? — здивувався Гриша.
— А хто до революції писав доноси? Тільки попи. Про це вся класична література говорить. І Чехов, і Коцюбинський...
— У пас піп, кажеться-говориться, не писатиме, — пояснив дядько Зновобрать, — він же відділений від держави.
— Відділені тільки й пишуть! — гукнув комбайнер Педап.
— Та ще, здається-бачиться, — стояв на своєму Зновобрать, — отець Лаврептій при здоров'ї, а здоровий чоловік не писатиме. Пише якесь хирляве, обижепе богом і людьми, каліка або недоріка, у кого ущербок у душі й у замислах.
— Каліка на голову! — зпову гукнув Педан, а дядько Обеліск припечатав:
— Знайти, знищить як клас і ніяких йому обелісків!
— Для цього є закон, — нагадала спокійно Зінька Федорівна.
— Ага, закон! — спалахнула Тоня. — Закон діє тоді, коли вас образять дією, штовхнуть, дадуть ляпаса, наступлять на ногу, вкрадуть шапку. А анонімник обливає словесним брудом на папері, доки його не виявлять як наклепника.
— Є статті,— пояснив Зповобрать,— є статті, в яких усе визначене. А тільки до кого ти їх застосуєш? Анонім — це, кажеться-говориться, як фашистський снайпер на фронті: ти його не знаєш і не бачиш, а воно тебе крізь оптичний приціл — як па долоні.
— Не снайпер, а паршивий пес: гризе своїх братів і втішається! — вперше подав голос дід Левенець.— Коли казати примірно, то от мій предок полтавський полковник Левенець судив колись за Литовським статутом, який визпавало козацтво. Сьогодні про нього ніхто й не знає, а от я можу' нагадать. В Литовськім статуті, в розділі четвертому, артикулі сто п'ятому, про ябедників сказано так: "Забігаючи тому, аби люди злі від наклепу па людей невинних повстягпені були, уставуємо, єстліби хто, забувши страх божий і сором людський, вигадані наклепницькі речі доніс і те на пього явними доказами і слушними знаками доведено, тоді такому ніздря розрізана бути має і вже такий аби ніколи до ЯІОДНОЇ посади і людного діла припущений не був".
— Розірвати ніздрю пасквілянту — це здорово! — вигукнув Педан.