Дядько Обеліск, мабуть, теж отримав відповідні вказівки у свого попереднього голови, бо розбалакував з незвичною для пього жвавістю, вів комісію так, щоб її могли побачити якомога більше веселоярівців, вганяв незвичних до таких ходінь по сопцго в піт і знемогу, задурював голови і забивав оті штуки, що звуться пап-таликами, на фермах же попровадив Слимаченка й Підчеревного так хитро, що вони опинилися перед дерев'яним станком для злуч-ки корів і стали перед ним, як теля перед новими воротами.
— Що це? — вигукнув Слимаченко.
— Справді, що це? — поцікавився і Підчеревний.
Саме тут наздогнав їх нарешті Гриша і приєднався до цієї сільськогосподарської екскурсії, роль ученого гіда в якій мав грати дядько Обеліск.
— Це, звипяйте, станок для злучкп корів,— пояснив Обеліск.
— Тобто ви хочете сказати: любовне ложе для колгоспних корів, первені якого заглиблюються в праісторичні часи оріньяку і мезоліту? — прокоментував це пояснення Підчеревний.
— Та заглиблюються ж, заглиблюються... Слимаченко не стерпів такого блюзнірства:
— Наша сучасна корова не потребує цього пережитку! Вона запліднюється штучно...
— Та воно, може, й штучно,— знизав плечима Обеліск,— мені хіба що? Та тільки ж у нас, звипяйте, три племенні бугаї, і без роботи вони стояти не мон^уть. Злі, як чорти. Протикають чоловіка рогом як клас. Один бугай Демагог, другий Міфик...
— Не я казав? — зрадів Підчеревний.— Ось де занурення в пра-корепі міфа!
Остерігаючись, щоб воип пе заглибилися так, що й не витягнеш, Гриша запропонував обом критикам поїхати до нього додому.
Слимачепка всадовили в коляску, Підчеревний вмостився позаду Гриші, але й тут пе вгавав, пояснюючи не знати й кому:
— І зверніть увагу, як народ з висоти своєї сили по-папібрат-ськи ставиться до духовних надбань минулих епох. Уже вам і не міф, а тільки міфик.
— Та не дуже віп і минулий, цей бугай,— навздогін їм пояснив дядько Обеліск,— трилітній або я* годів на чотири, не більше...
Вдома Гриша познайомив критиків з Дашунькою. Подив, захват, остовпіння.
Довго мили руки, сіли за стіл, застелений чистою накрохмаленою скатертиною (Дашунька хоч домашиім господарством і це
Бсрсймалася, але, коли треба, могла втерти носа хоч кому!), Гриша поставив посеред столу гранчасту пляшку з перцем, задзвенів чарками.
Хто б відмовився в сподіванні жирного борщу, карасів у сметані,
курячої печінки па салі, вареників з вишнями іі з медом? Гриша
^люпнув собі на дпо, гостям — повні чарки, покликав і Дашупьку,
проголосив: 1
, — За успіх усіх безнадійних справ!
Критики ВИПИЛИ, як за себе кинули, і вже дивилися па гранчасту пляшку знов, Дашунька вигукнула: "Ой, моя сковорода!" — і побігла на кухню. Критики налили вже самі. На кухні зашквар-чало з страшною силою. Критики випили без тосту й без затримки, гаразд відаючи, що закуска з'явиться неодмінно коли пе після другої, то після третьої. IIідчеревпии, наперед смакуючи, як він обіграє в своїх вчених працях проблеми міфотворчості з колгоспним бугаєм Міфиком, став пояснювати роль, значення і походження закуски.
— Закуска — це могутній фактор в історії, повинен вам сказати,— випиваючи третю чарку, просторікував він.— Коли хочете, вона помагала завойовувати держави. В східних деспотіях існував цілий ритуал закусування перед обідом. Від перських царів його перейняли турецькі султани. Римляни, які в походах пе дозволяли собі зайвої розкоші, все ж пе сідали їсти, перед тим не закусивши круто звареними яйцями.
■— Ми з Дашунькою курей не тримаємо, бо ніколи з ними возь-катися,— сказав Гриша,— так що яєць я вам не запропоную. У нас люблять закусувати салом або раками. Раки і сало — запорука здоров'я. Але сала немає, бо я ще пе колов кабапа, а раків не наловив, бо ви ж так нагрянули, без попередження...
— На Сході дуже популярні смажені баклажани і холодний баранячий мозок,— не вгавав Підчеревний.
— Дашунька вчений зоотехнік, а не агроном, тому ми баклажанів не розводимо,— знов пояснив Гриша,— а баранів ви пе знайдете і в області, бо в нас зона індустріалізації способів розвитку тваринництва, а до барана індустріалізації застосовувати ще нікому пе вдавалося. Так що баранячого мозку,не буде.
Такі заяви не дуже й розчарували гостей, бо пляшка була висока й містка, а з кухні шкварчало дедалі дужче й дужче.
Ні Слимаченко, ні Підчеревний при всій глибині їхнього паукового світобачення не могли здогадатися, що шкварчало на кухні не сало, не масло, не м'ясо, а звичайнісінька вода, яку Дашупька, твердо виконуючи Гришину вказівку, щедро лила з кухля на розпечену сковороду, лила вміло, з потрібними паузами, неоднаковими порціями,— от тобі цілковите враження, що смажать цілого півкабана і не менше!
Коли ж у пляшці не лишилося навіть двох перчин (їх проковтнув Слимаченко), а шкварчання на кухні досягло, як-то найдуть, апогею, Гриша непомітно озирнувся, і тої ж миті в хаті з'явився дядько Обеліск і закричав:
— Товаришу голово, там у сільраді Зіпька Федорівна і ще хтось чи з району, чи з області і питають нас!
— Зінька Федорівна — це голова колгоспу,— пояснив членам комісії Гриша, підводячись з-за столу.— Давайте, щоб по гаяти часу, підскочимо до сільради.
— А як же буде з ним... з цим самим? — пожував свої вуса Підчеревний.— Ми тут про закуски, а...
— Пообідать треба,— категорично заявив Слимаченко.— Я звик обідать.
— Я теж: звик,— сказав Гриша.— Коли ніхто не заважає. Але обідають усі, а перевіряє кіз хто? Тільки довірені люди. У нас немає часу па розобідуяашш, там нас ждуть.
Критики неохоче підводилися, ще неохочіше йшли з хати, супроводжувані звабливим шкварчанням, Підчеревний зам'явся був, щоб попрощатися з хазяйкою, але Грпша не дав зробити й.цього, пояснивши, що тут не до церемоній.
Однак надворі, коли в розпарені голови вдарило пекуче сопце, а кишки заграли таких маршів, що почув навіть звичпиіі до голодування в своєї Хвепьки дядько Обеліск, критики оголосили страйк, па мотоцикл сідати відмовилися і заявили, що хочуть пройтися пішки з товаришем виконавцем.
— Пішки — то й пішки,— пе став заперечувати Гриша і поїхав до сільради сам.
А Підчерепний і Слимаченко обскочили дядька Обеліска з двох боків, закричали в один голос: