— Та, мабуть, не дуже дурний,— похнюпився Гриша, а тоді просяяв і стрепенувся і вже з свіжими силами постав перед Ганною Панасівною, яка, на жаль, не володіла потрібною для таких випадків чутливістю і не піднесла Гришиного настрою ще на кілька градусів, а навпаки, різко опустила його, повідомивши:
— Тут, поки вас не було, депутатська група по торгівлі й побутовому обслуговуванню обстежила продмаг і виявила відсутність у продажу пшона.
— Пшона?
— Ага. Вони будуть вам доповідати, щоб ви вжили заходів, Григорію Васильовичу.
— По пшону?
— По пшону.
Гриша згадав, як ще перед відкриттям веселоярівського музею
під відкритим небом заблукав сюди звідкись дурень зі ступою, тя-
гав її скрізь, допитувався в піонерів: —
— Звідки пшоно береться?
— З магазину!
— А там де береться?
— Привозять!
—■ Хочете, я покажу, як ваші предки добували пшоно?
— Не хочемо!
~ Ніхто нічого не хоче знати, а кожному дай! Тепер ось давай
пшона. А хто сіятиме просо? Коли пропадає озимина, пересіваємо
тільки ячменем, так наче всі ми пивовари. А де взяти пшона? І спи-
тати б його: навіщо він оце їздив у область? Щоб повернутися
і тобі сказати: нема пшона? Коли б його зустріли вістями, що за
час його відсутності' на Веселоярськ наповзли нові хмари зали-
цяльників до Дашуньки, він би не здивувався. Але зустріти пшо-
ном? 1
і Тут автор, може, вперше пошкодував, піо кинув свого героя
напризволяще. Доктора ерудичнихнаук Кнурця відправив на пен-
сію, сам засів у столиці, до Веселоярська навіть не навідувався.
|А був би поряд з Гришею Левенцем у таку скрутну хвилину його
ркиття, то й пояснив би йому, що пшоно дуже корисне, що на пшо-
'ні трималася вся цивілізація Київської Русі, всі звитяги нашого
козацтва, пшоном вигодуванї і Ярослав Мудрий, і Сковорода, та й
Іван Петрович Котляревський, про що він недвозначно, заявив
іу своїй безсмертній "Енеїді", вже в першій її" книжці серед улюб-
лених наїдків, згадуючи класичну страву пшоняну — куліш: "Тут
;їли різнії потрави, і все з полив'яних мисок, і самі гарнії приправи
з нових кленових тарілок: свинячу голову до хріну і локшину на
переміну, потім з підливою індик; на закуску куліш і кашу, ле-
мішку, зубці, путрю, квашу і з маком медовий шулик". Ясна річ,
нічого подібного в "Енеїді" Вергілія ви не знайдете, так що може-
те й не шукати. Немає там нічого й про пшоно, а от у "Енеїді"
Котляревського про пшоно йде мова і в частині третій, і четвертій,
і в п'ятій, як, скажімо, хоч би ось таке місце: "Дали їм в сотники
панів, на тиждень сала з сухарями, барильце з срібними рублями,
муки, пшона, ковбас, коржів".
Пісня про просо, яка вчувалася Гриші Левенцю так і сяк при його нефортунній поїздці до області, налічує, мабуть, понад тисячу років (автор забув нагадати, що пшоно — це крупа, яку одержують з рослини, яка зветься просом), а ще ж була колись гра в просо, поширена в нашій землі так само, як гра в "довгої лози" або в "ховачка". Дівчата й хлопці ставали в коло (озиратися заборонялося), а один з гравців "молотник" ходив поза колом з хусточкою або паличкою і злегка торкав то одного, то другого по плечу, примовляючи: "А я просо сію... Жну... Жну... Молочу... Шеретую..." Тоді клав кому-небудь на плече свого "ціпа" і гукав: "Кашу варю! Варю кашу!" Після цього молотник і той викликаний щосили бігли в протилежні боки уздовж кола — хто кого випередить і стане в коло. Хто програє — той молотник. Тепер ця гра так само непопулярна, як непопулярне серед голів колгоспу просо (малі врожаї порівняно з пшеницею). Слова "шеретувати" ніхто вже й не знає, зате всі знаємо "хула-хуп", "кібернетика", "турбулентність" і "ескалація", а грати в дідівські ігри нам ніколи, та й не витримують вони конкуренції з вокально-інструментальними ансамблями, жвавими й перестрибливими, як колорадські жуки на картоплі Що вдієш?
ДУМОГРАФІИ
Гроші цивілізація тим пасом принесла новий службошш клопіт, навзамін ис даючи нічого. Але він і не вимагав нічого, бо клопоти були передбачені посадою, па яку його обрали веселонрівці.
Подзвонив заступник голови раігвпкопкому Крикливець і попросив приїхати.
— Підскоч на годинку,— сказав віп добродушно,— парадку тут невеличку треба провести.
В район молена було й на мотоциклі. І педалеко, і люди там свої. В'їздив у райцентр Грпша саме о такій порі, яку описав колись наш класик, памалювавшп картину пробудження такого собі дореволюційного райцентру: "І сонце злізло височенько, уже час сьомий ранку був; уже закушував смачненько, хто добре пінної лигнув, уже онагри захрючали, ворони, горобці кричали, сиділи в лавках крамарі, картьожппки же спать лягли, фіндюрки щоки підправляли, в суди пішли секретарі".
Автор навмисне павів ці рядки для того, щоб показатп, які разючі зміни сталися в наших сільських районних центрах. З усього тут зображеного лишилися хіба що горобці та воропп. А так все нове. Машини на вулицях, телефони в установах, засідання з самого райку, трудовий ритм...
Отже, Гриша в'їздив у наш НОВИЙ І прекрасппй райцентр, і на душі в нього тож було прекрасио.
Криклпвець зустрів його заклопотано, але до цього всі звнклп, бо не було в районі затурканішого і замученішого своєю посадою чоловіка.
— Ну. Левенець, тп даєш! — почмнхав носом Крикливець.— У мене й так сорок сім постійних комісій, а тут ще створюй тимчасову заради тебе.
— Комісію? Заради мене? !
— Тобі нічого, а мені новпй клопіт. Добре хоч голову з області прислали.
— Голову?
— Голову комісії. А двох для членства я вже своїх додав. !
— Знов кози? У нас уже була комісія.
— Та які кози? Заради тебе. Персональна справа.
— Справа? Персональна? Товаришу Криклпвець, я не розумію...
— Розуміти й пе треба. Наше діло яке? Відповідати. Здохла, кобила — відповідай. Не здохла — теж відповідай: чому пе ожеребилася. Ну, давай я тебе познайомлю з комісією.
(Коли б тут був доктор ерудпчних наук Варфоломій Кпурсць, він пояснив бп Гриші Лсвепцю, що слово "комісія" іноземного походження і означає "клопіт", в чому легко переконатися, згадавши Грибоедова: "Что за комиссия, создатель, быть взрослой дочери отцом!" Але давайте подумаємо: хіба від цього нашому героєві стало б легше? Тільки й того, що своє улюблене <сот гадство!" вій би вимовив здивовано, а пе обурено, як зробив те цього разу).