Зле обличчя Метиса смертельно зблідло, коли він почув презирливі слова полоненої. Він підскочив до неї і, схопивши руку її, встромив вказівний палець Онеги в свою запалену люльку. Вона не зробила ні найменшого зусилля, щоб звільнити його, і сиділа з спокійним обличчям, дивлячись у відчинені двері на призахідне сонце та купки індійців, що балакали поміж себе. Метис уважно стежив за її обличчям, сподіваючись почути крик або побачити судорогу болю на ньому; нарешті з прокльоном кинув її руку і вибіг з халупи. Вона засунула звуглений палець за пазуху і засміялась.
— Він ні на що не здатний, — крикнула вона. — Не знає навіть, як треба мучити. Ну, я б зуміла примусити його кричати. Певна в цьому. Але ви, які ви бліді, мосьє!
— Це від жаху, який я тільки що бачив. Ах, коли б ми могли стати один проти одного, я — зі шпагою, він — з якою завгодно зброєю… Присягаюсь господом богом, він відповів би кров'ю за свій злочин!
Індіанка здивувалась.
— Мені дивно, що ви можете думати про мене, — коли самі в такому ж становищі, — промовила вона. — Але наша доля буде якраз така, як я говорила.
— Ах!
— Ми з вами помремо коло стовпа. Її віддадуть тому песові, який тільки що вибіг від нас.
— Адель! Адель! Що робити мені!
Де Катіна в безвихідному розпачі рвав на собі волосся.
— Не бійся, Аморі, не бійся; у мене вистачить рішучості. Що значить смерть, коли вона з'єднає нас!
— Молодий ватажок заступався за вас; він сказав, що Гітчі Маніту великий вразив вас безумством; це ясно з того вчинку, що ви добровільно припливли до піроги. І гнів духа впаде на плем'я, якщо. вас приведуть до стовпа. Але Метис доводив, що у блідолицих любов часто скидається на безумство і що вона й спонукала вас зробити це. Тоді вони присудили вас до смерті, а її у вігвам Метиса, бо він ватажкував у бойовому загоні. До Онеги серця їхні жорстокі, і вони скарають мене сосновими скіпками.
Де Катіна прошепотів молитву, щоб йому дано було зустріти смерть, як годиться воїнові й дворянинові.
— Коли призначено кару? — спитав він.
— Тепер! Зараз же! Вони пішли все підготувати. Але у вас іще є час, бо мене скарають першою.
— Аморі, Аморі, чи не можна нам умерти вкупі, зразу? — крикнула Адель, обіймаючи чоловіка. — Якщо це гріх, то бог напевне простить його нам. Ходімо звідси, любий мій! Покиньмо цих жахливих людей, цей жорстокий світ. Ходімо туди, де ми знайдемо спокій.
Очі індіанки заблищали задоволенням.
— Добре сказано, Біла Ліліє! — крикнула вона. — Нащо ждати, коли вони схоплять вас? Глянь: блиск їх вогнів уже відбивається на стовбурах дерев. Коли ви помрете від своєї власної руки, вони позбавляться видовища, а ватажок їхній — нареченої. І, зрештою, ви будете переможцями, а вони — переможеними. Ти правду сказала, Біла Ліліє. Це — єдиний вихід для вас.
— Але як це зробити?
Онега пильно глянула на двох воїнів, що стояли на сторожі коло вхідних дверей халупи. Вони одвернулись, захоплені всіма жахливими готуваннями. Тоді вона швидко помацала в згортках свого одягу і витягла звідти Маленький пістолет з двома мідними дулами й курками у вигляді крилатих драконів. Це була гарна іграшка, оздоблена різьбою й насічкою, витвір якогось паризького зброяра. Де ла Ну купив її за красу, коли востаннє приїздив у Квебек. Але при нагоді вона могла здатися, бо обидва стволи були заряджені.
— Я хотіла скористатися ним для себе, — прошепотіла Онега, всовуючи пістолет у руку де Катіна. — Але тепер я хочу показати вам, що зумію вмерти, як належить жінці з племені онондагів, і що я гідна крові їх ватажків, яка тече в моїх жилах. Візьміть, мені він коли й потрібен був, то тільки на те, щоб всадити обидві кулі в серце цього Метиса.
Тремтіння радості обгорнуло де Катіна, коли пальці його стиснули пістолет. Ось він, ключ, який може відімкнути браму вічного спокою! Адель притулилась щокою до його плеча і засміялась від того самого почуття.
— Ти простиш мені, люба моя? — шепнув він.
— Простити тобі? Благословляю тебе і люблю всім серцем. Обніми мене міцніше, мій любий, помолимось востаннє.
Вони упали навколішки. В цю хвилину у вігвам увійшли три воїни і сказали своїй землячці кілька уривчастих слів. Та встала, усміхаючись.
— Мене ждуть, — промовила вона якось урочисто. — Біла Ліліє, і ви, мосьє, побачите, чи витерплю я все з гідністю, як годиться моєму станові. Прощайте і пам'ятайте Онегу.
Вона знов усміхнулась і вийшла з халупи серед воїнів швидкою й твердою ходою королеви, що йде до трону.
— Тепер, Аморі… — шепнула Адель, заплющуючи очі і щё міцніше пригортаючись-до нього.
Він звів пістолет, але раптом упустив його і, стоячи навколішках, дивився розширеними очима на дерево, що розкинуло гілля своє перед дверима халупи.
Це була столітня, корячкувата береза: луб висів на ній клаптями, а стовбур весь був укритий мохом і грибками цвілі. Футів за десять від землі головний стовбур поділявся надвоє, і в цій розколині зненацька з'явилась велика червона рука, що з жестом палкого заперечення швидко моталася з боку в бік. Через хвилину вона зникла з очей полонених, які вражено дивились на неї, і замість неї з'явилася голова, що теж наполегливо хиталася з боку в бік. Неможливо було не впізнати цього темно-червоного зморщеного обличчя, великих щетинястих брів і маленьких блискучих очиць. То був капітан Ефраїм Саведж із Бостона.
Полонені ще не отямились від здивування, як раптом з гущавини лісу розітнувся пронизливий посвист, і миттю всі. дерева, кущі й зарості заіскрились полум'ям, обгорнулись димом, і цілий град куль з оглушливим тріском посипався на кричущих індійців. Ірокезькі вартові захопилися кровожерним бажанням подивитися на смерть полонених, а тим часом канадці, обережно наскочивши на них, оточили табір кільцем вогню. Індійці метались у всі боки, всюди зустрічаючи смерть, доки, нарешті, не знайшли якогось виходу з кільця ворогів і не проскочили у вільну прогалину, наче вівці крізь проламаний тин. Вони тікали, як несамовиті, лісом; кулі ворогів, не вгаваючи, свистіли коло самих вух їхніх, аж поки сигнал одбою не зупинив переслідувачів.
Але один з ірокезів вирішив, перше ніж тікати, скінчити надумане. Вламандський Метис вважав за краще мститись, ніж бути в безпеці! Кинувшись до Онеги, він розрубав їй голову томагавком, а потім з бойовим покликом, розмахуючи скривавленою сокирою, кинувся до вігвама полонених, які ще й досі стояли навколішках. Де Катіна помітив Метиса, і злісна радість блиснула в очах його. Він скочив з колін, щоб зустріти ворога, і, коли Метис наблизився, він схопив з землі пістолет і пустив йому в обличчя обидва заряди. Ще мить, і канадці підбігли до халупи по трупах ворогів, які корчилися в передсмертних судоргах; полонені відчули гарячі потиски дружніх рук рятівників і, побачивши усміхнені знайомі обличчя Амоса Гріна, Саведжа й дю Лю, зрозуміли, що, нарешті, настав для них бажаний спокій.