Надвечір він перестав стогнати і зовсім затих. Він не знав, скільки часу тривало його забуття. Раптом він знову відчув, що він живий і страждає від пекучого болю, який розриває щось у голові.
"Де воно, це високе небо, якого я не знав досі й побачив сьогодні? — було першою його думкою.— І муки цієї я не знав також,— подумав він.— Так, я нічого, нічого не знав досі. Але де я?"
Він став прислухатися і почув, що наближаються звуки тупоту коней і звуки голосів, які розмовляють по-французькому. Він розплющив очі. Над ним було знову все те ж саме високе небо з хмарками, які піднялися ще вище і пливли, і крізь які синіла безконечність. Він не повертав голови і не бачив тих, що, судячи по звуку копитів і голосів, під'їхали до нього й зупинилися.
Вершники ці були Наполеон і два його ад'ютанти. Бонапарте, об'їжджаючи поле бою, давав останні накази про посилення батарей, що стріляли по греблі Аугеста, і розглядав убитих та поранених, які зосталися на полі бою.
— De beaux hommes! 1 — сказав Наполеон, дивлячись на вбитого російського гренадера, що з уткнутим у землю обличчям і з почорнілою потилицею лежав ниць, далеко відкинувши одну вже задубілу руку.
— Les munitions des pièces de position sont épuisées, sirel2—
1 — Гарний народ!
s — Батарейних зарядів більш нема, ваша величність!
19* 291
сказав у цей час ад'ютант, який приїхав з батарей, що стріляли по Аугесту.
— Faites avancer celles de la réserve1,— сказав Наполеон, і, від'їхавши кілька кроків, він зупинився над князем Андрієм, який лежав горілиць з кинутим біля нього древком прапора (прапор уже, як трофей, взяли французи).
— Voilà une belle mort2,— сказав Наполеон, дивлячись на Волконського.
Князь Андрій зрозумів, що це було сказано про нього і що каже це Наполеон. Він чув, як називали sire3 того, хто сказав ці слова. Але він чув ці слова, ніби він чув дзижчання мухи. Він не тільки не цікавився ними, але він і не помітив, а зараз же забув їх. Йому палило голову; він почував, що спливає кров'ю, і він бачив над собою далеке, високе і вічне небо. Він знав, що це був Наполеон — його герой, але в цю хвилину Наполеон здавався йому такою маленькою, нікчемною людиною порівняно до того, що відбувалося тепер між його душею і цим високим, безконечним небом з хмарками, що пливли по ньому, йому було цілком однаково в цю хвилину, хоч би хто стояв над ним, хоч би що говорив про нього; він радий був лише з того, що зупинилися над ним люди, й бажав лише, щоб ці люди допомогли йому й повернули його до життя, яке здавалося йому таким прекрасним, бо він так інакше розумів його тепер. Він зібрав усю свою силу, щоб поворушитися і зробити який-небудь звук Він трошки поворушив ногою, кволо, болісно застогнав, і цей стогін викликав у нього жаль до самого себе.
— А! він живий,— сказав Наполеон.— Підняти цього молодика, ce jeune homme, і віднести на перев'язочний пункті
Сказавши це, Наполеон поїхав далі назустріч маршалові Ланну, який, знявши капелюха, усміхаючись і поздоровляючи з перемогою, під'їжджав до імператора.
Князь Андрій не пам'ятав нічого далі: він знепритомнів від страшного болю, якого йому завдали вкладання на ноші, поштовхи під час руху й зондування рани на перев'язочному пункті. Він прийшов до'пам'яті уже тільки наприкінці дня, коли його, приєднавши до інших російських поранених та полонених офіцерів, понесли до госпіталю. На цьому пересуванні він почував себе трохи свіжішим і міг оглядатися і навіть говорити.
Перші слова, які він почув, прийшовши до пам'яті, були слова французького конвойного офіцера, що квапливо казав:
— Треба тут зупинитися: імператор зараз проїде; йому буде приємно бачити цих полонених добродіїв.
— Сьогодні так багато полонених, мало не вся російська армія, що йому, певно, це надокучило,— сказав другий офіцер.
1 — Накажіть привезти з резервів,
2 — Ось прекрасна смерть,
3 ваша величність.
— Ну, однак! Цей, кажуть, командир всієї гвардії імператора Олександра,—сказав перший, показуючи на пораненого російського офіцера в білому кавалергардському мундирі.
Волконський упізнав князя Рєпніна, якого він зустрічав у петербурзькому світі. Поруч з ним стояв другий, дев'ятнадцятилітній юнак, теж поранений кавалергардський офіцер.
Бонапарте, під'їхавши галопом, зупинив коня.
— Хто старший? — сказав він, побачивши полонених. Назвали полковника, князя Рєпніна.
— Ви командир кавалергардського полку імператора Олександра? — спитав Наполеон.
— Я командував ескадроном,— відповів Рєпнін.
— Ваш полк чесно виконав обов'язок свій,— сказав Наполеон.
— Похвала великого полководця є кращою нагородою солдатові,— сказав Рєпнін.
— З задоволенням віддаю її вам,— сказав Наполеон.— Хто цей юнак коло вас?
Князь Рєпнін назвав поручика Сухтелена. Глянувши на нього, Наполеон сказав, усміхаючись:
— Ii est venu bien Jeune se frotter à nbus l.
— Молодість не перешкоджає бути хоробрим,— промовив зривистим голосом Сухтелен.
— Прекрасна відповідь,— сказав Наполеон,— юначе, ви далеко підете!
Князь Андрій, для повноти трофею полонених виставлений також вперед, на очі імператора, не міг не привернути його уваги. Наполеон, очевидно, згадав, що він бачив його на полі і, звертаючись до нього, вжив те саме найменування молодика — jeune homme, під яким Волконський першого разу відбився в його пам'яті.
— Et vous, jeune homme? Ну, a ви, молодче? — звернувся він до нього.— Як ви себе почуваєте, mon brave?
Незважаючи на те, що за п'ять хвилин до цього князь Андрій міг сказати кілька слів солдатам, які переносили його, він тепер, спрямувавши свій погляд просто на Наполеона, мовчав... йому такими нікчемними здавалися в ці хвилини всі інтереси, що заполонювали Наполеона, таким дріб'язковим здавався йому сам герой його, з цим порожнім гонором і радістю перемоги, у порівнянні з тим високим, справедливим і добрим небом, яке він бачив і зрозумів,— що він не міг відповідати йому.
Та й усе здавалося таким непотрібним і марним у порівнянні з тим строгим і величним строєм мислі, що його викликали в ньому виснаження від витеклої крові, страждання та чекання близької смерті. Дивлячись Наполеону у вічі, князь Андрій думав про марноту величності, про марноту життя, значення якого