— Що ж ви? — крикнув Ростов, захоплено-злісними очима дивлячись на нього.— Хіба ви не чуєте: здоров'я государя імператора! — П'єр, зітхнувши, слухняно підвівся, випив свій келих і, дочекавшись, коли всі сіли, із своєю доброю усмішкою звернувся до Ростова.
— А я вас і не впізнав,— сказав він. Та Ростову було не до того, він кричав "ура!"
— Чому ж ти не відновиш знайомства,— сказав Долохов до Ростова.
— Бог з ним, дурень,— сказав Ростов.
— Треба леліяти чоловіків гарненьких жінок,— сказав Денисов.
П'єр не чув, що вони говорили, але знав, що розмовляють про нього. Він почервонів і одвернувся.
— Ну, тепер за здоров'я вродливих жінок,— сказав Долохов і з серйозним виразом, але з усмішкою в куточках рота, з келихом звернувся до П'єра.
— За здоров'я вродливих жінок, Петруша, та за їх коханців,— сказав він.
П'єр, опустивши очі, пив із свого келиха, не дивлячись на Долохова і не відповідаючи йому. Лакей, роздаючи кантату Кутузова, поклав аркуш П'єру, як одному з почесніших гостей. Він хотів узяти його, але Долохов перехилився, вихопив аркуш з його руки і став читати. П'єр глянув на Долохова, зіниці його опустилися: щось страшне й потворне, що мутило його ввесь час обіду, піднялося й оволоділо ним. Він нагнувся всім огрядним тілом через стіл.
— Не смійте брати! — крикнув він.
Почувши цей крик і побачивши, кого він стосується, Несвицький і сусіда з правого боку злякано і квапливо звернулися до Безухова.
. — Годі-бо, годі, що це ви? — шепотіли злякані голоси.1 Долохов подивився на П'єра ясними, веселими, жорстокими очима, з тією ж усмішкою, неначе він казав: "А, оце я люблю".
— Не дам,— промовив він виразно.
Блідий, з тремтячою губою, П'єр шарпнув за аркуш.
— Ви... ви... негідник!., я вас викликаю,— сказав він і, посунувши стільця, встав з-за столу. В ту саму секунду, як П'єр зробив це і промовив ці слова, він відчув, що питання про винуватість його дружини, яке мучило його цю останню добу, остаточно й безперечно розв'язалося ствердно. Він ненавидів її і назавжди порвав з нею. Незважаючи на просьби Денисова, щоб Ростов не втручався в цю справу, Ростов погодився бути секундантом Долохова, і після столу переговорив з Несвицьким, секундантом Безухова, про умови дуелі. П'єр поїхав додому, а Ростов з Долоховим і Денисовим до пізнього вечора просиділи в клубі, слухаючи циган та співаків.
— Отже до завтра, в Сокольниках,— сказав Долохов, прощаючися з Ростовим на ґанку клубу.
— І ти спокійний? — спитав Ростов. * Долохов зупинився.
— От бачиш, я тобі' в двох словах відкрию всю таємницю дуелі. Якщо ти йдеш на дуель і пишеш духівницю та ніжні листи батькам, якщо ти думаєш про те, що тебе можуть убити, ти— дурень і напевно пропав; а ти йди з твердим наміром його вбити, якомога швидше й певніше, тоді все буде гаразд. Як мені не раз казав наш костромський ведмежатник: ведмедя ж бо, каже, як не боятися? та як побачиш його, ї страх пройшов, аби тільки не втік! Ну, так ось і я. A demain, mon cher1.
Другого дня, о восьмій годині ранку, П'єр і Несвицький приїхали в Сокольницький ліс і застали там уже Долохова, Денисова й Ростова. П'єр мав вигляд людини, заклопотаної якимсь міркуванням, що зовсім не стосувалося майбутньої справи. Змарніле обличчя його було жовте. Він, видно, не спав цю ніч Він неуважливо оглядався круг себе і скривлявся, наче від яскравого сонця. Два міркування цілком заполонювали його: винуватість його дружини, в якій після безсонної, ночі вже не залишалося і найменшого сумніву, і невинуватість Долохова, який не мав ніякої причини берегти честь чужої для нього людини. "Можливо, я те ж саме зробив би на його місці,— думав П'єр.— Навіть напевне я зробив би те ж саме; до чого ж ця дуель, це вбивство? Або я вб'ю його, або він влучить мені у голову, в лікоть, у коліно. Піти звідси, втекти, закопатися куди-небудь",— спадало йому на думку. Але саме в ті хвилини, коли в нього виникали такі думки, він з особливо спокійним і неуважним виглядом, що вселяв пошану в тих, хто дивився на нього, питав: "Чи скоро, і чи готово?"
Коли все було готове, шаблі ввіткнуті у сніг, означаючи бар'єр, до якого слід було сходитися, і пістолети заряджені, Несвицький підійшов до П'єра.
— Я б не виконав свого обов'язку, графе,— сказав він несміливо,— і не справдив би вашої довіри й честі, яку ви мені зробили, обравши мене своїм секундантом, якби я в цю важливу хвилину, дуже важливу хвилину, не сказав вам усієї правди. Я гадаю, що справа ця не має достатньо причин і що не варта того, щоб за неї проливати кров... Ви були неправі, ви погарячилися...
— Ой, справді, страшенне безглуздя...— сказав П'єр.
— То дозвольте мені передати, що ви жалкуєте, і я певний, що наші супротивники погодяться прийняти ваше пробачення,— сказав Несвицький (так само, як і інші учасники справи і як і всі в подібних справах, не вірячи ще, щоб дійшло до справжньої дуелі).— Ви знаєте, графе, значно благородніше визнати свою помилку, ніж довести діло до непоправного. Образи ні з одного боку не було. Дозвольте мені переговорити...
— Ні, про що ж говорити! — сказав П'єр,— однаково... Отже, готово? — додаввін.— Ви мені скажіть тільки, як куди йти і стріляти куди? — промовив він, неприродно покірливо усміхаючись.— Він узяв у руки пістолета, став розпитувати про спосіб спускання, бо він досі не тримав у руках пістолета, в чому не хотів признатися.— Ага, правда, ось так, я знаю, я-забув лише,— казав він.
— Ніяких вибачань, зовсім нічого,— казав Долохов до Денисова, який зі свого боку теж зробив спробу примирення, і теж підійшов до призначеного місця.
До завтра, мій друже!
Місце для поєдинку було вибрано кроків за вісімдесят від дороги^ на якій залишились сани, на невеличкій галявинці соснового лісу, вкритій станулим од відлиги останніх днів снігом. Супротивники стояли кроків за сорок один від одного, по краях галявини. Секунданти, розмірюючи кроки, пропечатали по мокрому глибокому снігу сліди від того місця, де вони стояли, до шабель Несвицького та Денисова, що означали бар'єр і були увіткнуті за десять кроків одна від одної. Відлига і туман тривали; за сорок кроків нічого не було видно. Хвилин зо три все вже було готове, і все-таки барилися з початком. Усі мовчали.