— Гага — бои... бои... — вимовив він кілька разів...
Ніяк не можна було зрозуміти цих слів. Лікар думав, що він вгадав, і, повторюючи його слова, спитав: княжна боїться? Він заперечливо похитав головою і знову повторив те ж саме...
— Душа, душа болить,— розгадала і сказала княжна Марія. Він ствердно замимрив, узяв її руку і став притискати її до різних частин свої^ грудей, наче відшукуючи належне їй місце.
— Усе думки! про тебе... думки...— згодом вимовив він значно краще і виразніше, ніж перше,— тепер, коли він був певний, що його розуміють. Княжна Марія припала головою до його руки, намагаючись приховати свої ридання і сльози.
Він рукою проводив по її волоссі.
— Я тебе кликав цілу ніч...— вимовив він.
— Якби я знала...— крізь сльози сказала вона.— Я боялась увійти.
Він потиснув їй руку.
— Не спала ти?
— Ні, я не спала,— сказала княжна Марія, заперечливо похитавши головою. Мимоволі підкоряючись батькові, вона тепер так само, як він говорив, намагалася говорити здебільшого знаками і наче теж ледве повертаючи язиком.
— Рідненька.., — чи — бідна моя...— Княжна Марія не могла розібрати, але напевно, як свідчив вираз його погляду, сказано було ніжне, пестливе слово, якого він ніколи не казав.— Чому не прийшла?
"А я бажала, бажала його смерті!" —думала княжна Марія. Він помовчав.
— Спасибі тобі... дочко, друже мій... за все, за все... прости... спасибі...— прости... спасибі!.. — І сльози текли з його очей.— Покличте Акдрюшу"—раптом сказав він, і щось по-дитячому боязке і недовірливе з'явилось у виразі його обличчя, коли він сказав це. Він наче сам знав, що слова його иі до чого. Так принаймні здалося княжні Марії.
— Я від нього одержала листа,— відповіла княжна Марія. Він здивовано й боязко подивився на неї.
— Де ж він?
— Він в армії, mon père, у Смоленську.
Він довго мовчав, заплющивши очі; потім ствердно, ніби у відповідь на свої сумніви і підтверджуючи те, що він тепер усе зрозумів і згадав, кивнув головою і розплющив очі.
— Так,— сказав він виразно і тихо.— Загинула Росія! Погубили! — І він знову заридав, і сльози потекли в нього з очей. Княжна Марія не могла більш стримуватись і плакала теж, дивлячись на його обличчя.
Він знову заплющив очі. Ридання його припинились. Він зробив знак рукою до очей; і Тихон, зрозумівши його, обтер йому сльози.
Потім він розплющив очі і сказав щось, чого довго ніхто не міг зрозуміти, і, нарешті, зрозумів і переказав лише Тихон. Княжна Марія відшукувала зміст його слів у тому настрої, в якому він говорив за хвилину до цього. То вона думала, що віч говорить про Росію, то — про князя Андрія, то — про неї, про внука, то — про свою смерть. І тому вона не могла вгадати його слів:
— Одягни своє біле плаття, я люблю його,— сказав він. Зрозумівши ці слова, княжна Марія заридала ще голосніш,
і лікар, узявши її під руку, вивів з кімнати на терасу, вмовляючи її заспокоїтись і подбати про підготовку до від'їзду. Після того, як княжна Марія вийшла від князя, він знову заговорив про сина, про війну, про государя, сердито засіпав бровами, почав підвищувати хрипкий голос, і з ним стався другий і останній удар.
Княжна Марія зупинилася на терасі. На день розгодинилось, було сонячно й гаряче. Вона нічого не розуміла, ні про що не думала й нічого не почувала, крім своєї гарячої любові до батька, любові, якої, здавалось їй, вона не знала до цієї хвилини. Вона вибігла в сад і, ридаючи, побігла вниз до ставка молодими липовими алеями, що насадив князь Андрій.
— Так... я... я... я бажала його смерті! Так, я бажала, щоб скоріше кінчилося... Я хотіла заспокоїтись... А що ж буде зі мною? Нащо мій спокій, коли його не буде!— бурмотіла вголос княжна Марія, швидкими кроками ходячи по саду і руками тиснучи груди, з яких судорожно виривались ридання. Обійшовши садом коло, яке привело її знову до дому, вона побачила, що їй назустріч ідуть m-lle Bourienne (яка залишалась у
Богучарові й не хотіла звідти виїжджати) та незнайомий чоловік. Це був предводитель повіту; він сам приїхав до княжни, щоб показати їй всю доконечну потребу скорого від'їзду. Княжна Марія слухала і не розуміла його; вона ввела його в дім, запросила його снідати і сіла з ним. Потім, попросивши у предводителя пробачення, вона підійшла до дверей старого князя. Лікар з тривогою на обличчі вийшов до неї і сказав, що не можна.
— Ідіть, княжно, ідіть, ідіть!
Княжна Марія пішла знову в сад і під горою біля ставка, в тому місці, де ніхто не міг бачити її, сіла на траву. Вона не знала, який час пробула там. Чиїсь бистрі жіночі кроки на доріжці привели її до пам'яті. Вона підвелася й побачила, що Дуняша, її покоївка, біжачи очевидно за нею, раптом, побачивши свою панну, злякалася і зупинилась.
— Будь ласка, княжно... князь... — сказала Дуняша тремтячим голосом.
— Зараз, іду, іду,— поспішно заговорила княжна, не даючи Дуняші часу договорити те, що вона мала сказати, і, уникаючи поглядом Дуняші, побігла до дому.
— Княжно, воля божа учиняється, ви повинні бути на все готові,— сказав предводитель, зустрівши її біля вхідних дверей.
— Облиште мене! Це неправда!—злобно крикнула вона на нього. Лікар хотів зупинити її. Вона відштовхнула його і підбігла до дверей. "І чого ці люди із зляканими обличчями зупиняють мене? Мені нікого не треба! І що вони тут роблять?" — Вона відчинила двері, і яскраве денне світло в цій раніш напівтемній кімнаті жахнуло її. В кімнаті були жінки і няня. Вони всі поступилися від ліжка, даючи їй дорогу. Еін лежав так само на ліжку; але строгий вигляд його спокійного обличчя зупинив княжну Марію на порозі кімнати.
"Ні, він не помер, цього не може бути!"— сказала до себе княжна Марія, підійшла до нього і, переборюючи жах, що охопив її, припала до щоки його своїми губами. Але вона зараз же відсахнулась від нього. Миттю вся сила ніжності до нього, яку вона почувала в собі, зникла і замінилась почуттям жаху від того, що було перед нею. "Ні, нема його більше! Його нема, а є тут-таки, на тому ж таки місці, де він був, щось чуже і вороже, якась страшна, жахлива і відразлива таємниця!"— І, затуливши обличчя руками, княжна Марія впала на руки лікареві, який підтримав її.