Коли княжна Марія попрощалася з ним і залишилась сама, ьона раптом відчула в очах сльози, і в цю мить уже не вперше перед нею постало чудне питання — чи любить вона його?
По дорозі далі до Москви, незважаючи на те, що становище княжни було не радісне, Дуняша, їдучи з нею в кареті, не раз помічала, що княжна, виставившись з вікна карети, чомусь радісно і сумовито усміхалася.
"Ну що ж, якби я й полюбила його?" — думала княжна Марія.
Хоч як соромно їй було признатися собі, що вона перша полюбила мужчину, який, можливо, ніколи не полюбить її, вона утішала себе думкою, що ніхто ніколи не знатиме цього і що вона не буде винна, якщо буде до кінця життя, нікому не кажучи про це, любити того, кого вона любила вперше ї востаннє.
Іноді вона згадувала його погляди, його турботи, його слова, і щастя їй здавалося не неможливим. І отоді Дуняша помічала, що вона, усміхаючись, дивиться у вікно карети.
"І треба було йому приїхати в Богучарово, і в цю саму хвилину!— думала княжна Марія.— І треба було його сестрі зід-мовити князеві Андрію!" — І в усьому цьому княжна Марія вбачала волю провидіння.
Враження, яке справила на Ростова княжна Марія, було дуже приємне. Коли він згадував про неї, йому ставало весело, і коли товариші, почувши про пригоду в Богучарові, що трапилася з ним, жартували з нього, що він, поїхавши за сіном, підчепив одну з найбагатших відданиць у Росії, Ростов сердився. Він сердився саме тому, що думка про одруження з приємною для нього, лагідною княжною Марією з величезним багатством, не раз проти його волі приходила йому в голову. Для себе особисто Микола не міг бажати дружини ліпшої за княжну Марію: одруження з нею зробило б щасливою графиню — його матір і поправило б справи його батька; і навіть—Микола почував це — зробило б щасливою княжну Марію.
А Соня? Він же дав їй слово! Ось тому Ростов сердився, коли йому жартома говорили про княжну Волконську.
XV
Прийнявши командування над арміями, Кутузов згадав про князя Андрія і надіслав йому наказ прибути до головної квартири.
Князь Андрій приїхав у Царево-Займище того самого дня і в ту саму пору дня, коли Кутузов робив перший огляд військ. Князь Андрій зупинився в селі біля попівського дому, де стояв екіпаж головнокомандуючого, і сів на лавочку коло воріт, чекаючи ясновельможного, як усі називали тепер Кутузова. На полі за селом лунали то звуки полкової музики, то рев величезної кількості голосів, що кричали "ура!" новому головнокомандуючому. Тут-таки біля воріт, кроків за десять від князя Андрія, користуючись з відсутності князя та з прекрасної погоди, стояли два денщики, кур'єр і дворецький. Чорнуватий, оброслий вусами та бакенбардами, маленький гусарський підполковник під'їхав до воріт і, глянувши на князя Андрія, спитав, чи тут стоїть ясновельможний і чи скоро він буде.
Князь Андрій сказав, що він не належить до штабу ясновельможного, він теж приїжджий. Гусарський підполковник звернувся до франтовитого денщика, і денщик головнокомандуючого сказав йому з тим особливим гордуванням, з яким говорять денщики головнокомандуючих з офіцерами:
— Що, ясновельможний? Мабуть, зараз буде. Вам чого?
Гусарський підполковник усміхнувся у вуса на тон денщика, зліз з коня, віддав його вістовому і підійшов до Волконського, злегка вклонившись йому. Волконський посунувся на лавці. Гусарський підполковник сів біля нього.
— Теж дожидаєтесь головнокомандуючого? — заговорив гусарський підполковник.—Кажуть, для всіх доступний, хвалити бога. А то з ковбасниками біда! Єрмолов недарма в німці просився. Тепер, може, і росіянам говорити можна буде. А то казна-що робили. Все відступали, все відступали. Ви були в поході? — спитав він.
— Мав приємність,— відповів князь Андрій,— не тільки брати участь у відступі, але й втратити у цьому відступі все, що мав дорогого, не кажучи про маєтки і рідний дім... батька, який помер з горя. Я смоленський.
— А?.. Ви князь Волконський? Дуже радий познайомитись: підполковник Денисов, більш відомий під ім'ям Васьки,— сказав Денисов, потискаючи руку князеві Андрію і з особливо доброю увагою вглядаючись в обличчя Волконського.— Так, я чув,— сказав він співчутливо і, помовчавши трохи, заговорив далі: — От і скіфська війна. Це все добре, тільки не для тих, хто своїми боками відбуває. А ви — князь Андрій Волконський? — Він похитав головою.— Дуже радий, князю, дуже радий познайомитися,— додав він знову з сумовитою усмішкою, потискаючи йому руку.
Князь Андрій знав Денисова з Наташиних розповідей про її першого жениха. Цей спогад і солодко й боляче переніс його тепер до тих болісних відчуттів, про які він останнім часом давно вже не думав, але які все ж були в його душі. Останнім часом стільки інших і таких серйозних вражень, як залишення Смоленська, його приїзд до Лисих Гір, недавня звістка про смерть батька,— стільки відчуттів він зазнав, що ці спогади вже давно не спадали йому на думку і, коли виникли, зовсім не так сильно вплинули на нього, як колись. І для Денисова та плетениця спогадів, що їх викликало ім'я Волконського, була далеким, поетичним минулим, коли він, після вечері і Наташиного співу, сам не знаючи як, освідчився п'ятнадцятилітній дівчинці. Він усміхнувся на спогади того часу і на свою любов до Наташі і зараз же перейшов до того, що пристрасно і виключно тепер цікавило його. Це був план кампанії, який він розробив, служивши під час відступу на аванпостах. Він подавав цей план Барклаю де-Толлі і тепер мав намір подати його Кутузову. План грунтувався на тому, що операційна лінія французів занадто розтягнена і що замість того, чи разом з тим, щоб діяти з фронту, перепиняючи шлях французам, треба діяти на їх сполучення. Він почав роз'яснювати свій план князеві Андрію.
— Вони не можуть вдержати всієї цієї лінії. Це неможливо, я ручуся, що прорву їх; дайте мені п'ятсот чоловік, і я розірву їх, це напевно! Одна система — партизанська.
Денисов встав і, жестикулюючи, викладав свій план Волконському. Серед його викладу вигуки армії, більш недоладні, більш розпросторені і злиті з музикою та піснями, залунали на місці огляду. На селі почувся тупіт і галас.