* — Добре, добре, спасибі, а полотно де, що залишилось?
усміхаючись і, вийнявши асигнацію, дав Каратаєву,— mai$ le reste...1
П'єр бачив, що Платон не хотів розуміти того, що казав француз, і, не втручаючись, дивився на них. Каратаев подякував за гроші і все любувався своєю роботою. Француз наполягав на залишках і попросив П'єра перекласти те, що він каже.
— Нащо ж йому залишки ці? — сказав Каратаєв.— Нам би онучі гарні вийшли. Ну, та бог з ним.— І Каратаєв з раптом посмутнілим обличчям витяг з-за пазухи згорточок обрізків і, не дивлячись на нього, дав французові.— Е-ет! — промовив Каратаєв і пішов назад. Француз подивився на полотно, задумався, глянув-запитливо на П'єра, і наче П'єрів погляд щось сказав йому.
— Platoche, dites donc, Platoche,— раптом почервонівши, крикнув француз пискливим голосом.— Gardez pour vous2,— сказав він, подаючи обрізки, повернувся і пішов.
— От бачиш,— сказав Каратаєв, похитуючи головою.— Кажуть, нехристи, а теж душа е. То ж то недарма старі люди мовляли: пітна рука щедра, суха неподатлива. Сам голий, а от віддав же.— Каратаєв, замислено усміхаючись і дивлячись на обрізки, помовчав якийсь час.— А онучечки, друже, добрячі вийдуть,— сказав він і повернувся до барака.
XII
Минуло чотири тижні відтоді, як П'єр був у полоні. Незважаючи на те, що французи пропонували перевести його з солдатського барака до офіцерського, він залишився в тому бараку, в якому був з першого дня.
В розореній і спаленій Москві П'єр зазнав майже найтяжчих злигоднів, які може переносити людина; але завдяки своїй міцній будові і здоров'ю, яжого він не усвідомлював досі, і особливо завдяки тому, що ці злигодні підходили так непомітно, що не можна було сказати, коли вони почались, він переносив не тільки легко, але й радісно своє становище. І саме в цей ось час він відчув той спокій і задоволення з себе, яких він марно прагнув раніш. Він довго в своєму житті шукав з різних боків цього заспокоєння, згоди з самим собою, того, що так вразило його в солдатах у Бородінському бою,— він шукав цього у філантропії, в масонстві, в розвіяності світського життя, у вині, в геройському подвигу самопожертви, у романтичній любові до Наташі; він шукав цього шляхом мислення, і всі ці шукання і спроби обманули його. І він, сам не думаючи про те, відчув це заспокоєння і цю згоду з самим собою тільки через жах смерті, через злигодні і через те, що він зрозумів у Каратаєві. Ті страшні хвилини, які він пережив під час страти, наче змили назавжди з його уяви і пам'яті тривожні думкк
і — Спасибі, спасибі, шановний, а залишок же де? Давай же залишок. * — Платош, гов, Платош. Візьми собі, й почуття, що раніш здавалися йому важливими. В нього й думки не виникало ні про Росію, ні про війну, ні про політику, ні про Наполеона. Йому очевидно було, що все це не стосувалось його, що в цьому не було його покликання, і тому він не міг міркувати про все це. "Літо і зима — союзу нема",— повторював він слова Каратаєва, і ці слова дивно заспокоювали його, йому здавався тепер незрозумілим і навіть смішним його намір убити Наполеона і його обчислення в шуканні кабалістичного числа і звіра Апокаліпсиса. Озлоблення його проти дружини і тривога про те, щоб не було осоромлене його ім'я, тепер здавались йому не тільки мізерними, але й кумедними. Що йому було до того, що ця жінка провадила там десь те життя, яке їй подобалось? Кому, особливо йому, яке діло було до того, дізнаються чи не дізнаються, що ім'я їх положеного — граф Безухов.
Тепер він часто згадував свою розмову з князем Андрієм і цілком погоджувався з ним, тільки трохи інакше розуміючи думку князя Андрія. Князь Андрій думав і говорив, що щастя був^є тільки негативне, але він говорив це з відтінком гіркості й іронії. Наче, кажучи це, він висловлював іншу думку — про те, що всі вкладені в нас прагнення щастя позитивного вкладені лише для того, щоб, не вдовольняючи, мучити нас. Але П'єр без усякої прихованої думки визнавав правдивість цього. Відсутність страждань, вдоволення потреб і внаслідок того свобода вибору роботи, тобто способу життя, здавалися тепер П'єру безперечним і вищим щастям людини. Тут, тепер тільки, вперше П'єр цілком оцінив насолоду їди, коли хотілось їсти, пиття, коли хотілось пити, сну, коли хотілось спати, тепла, коли було холодно, розмови з людиною, коли хотілось говорити і послухати людський голос. Вдоволення потреб — гарна їжа, чистота, свобода — тепер, коли він був позбавлений усього цього, здавались П'єру довершеним щастям, а вибір роботи, тобто життя, тепер, коли вдібір цей був такий обмежений, здавався йому такою легкою справою, що він забував те, що надмір вигод життя знищує все щастя вдоволення потреб, а більша свобода вибору роботи, та свобода, яку йому в його житті давали освіта, багатство, становище у вищому світі,— що ця ось свобода й робить вибір роботи нерозв'язно важким і знищує саму потребу і можливість роботи.
Усі П'єрові мрії тепер линули до того часу, коли він буде вільний. А тимчасом згодом і ціле життя П'єр захоплено думав і говорив про цей місяць полону, про ті неповоротні, сильні і радісні відчуття і, головне, про той повний душевний спокій, про цілковиту внутрішню свободу, які він почував лише в цей час.
Коли він першого дня, вставши рано-вранці, вийшов на світанку з барака й побачив спочатку темні бані, хрести Новодіви-чого монастиря, побачив морозну росу на припорошеній траві, побачиз пагорби Воробйових гір і лісистий берег, що звивався над річкою і зникав у ліловій далині, коли відчув дотик свіжого повітря і почув шум галок, що летіли з Москви через поле, і коли потім раптом бризнуло сяйвом зі сходу і урочисто виплив край сонця з-за хмари, і бані, і хрести, і роса, і далина, і річка, все заграло в радісному сяйві,— П'єра охопило нове, незнайоме почуття радості і тривкості життя*.
І почуття це не тільки не Ьокидало його за весь час полону, а, навпаки, зростало в ньому в міру того, як збільшувалися труднощі його становища.
Почуття цієї готовості на все, моральної підібраності все більш підтримувалось у П'єрі тією високою думкою, шо, скоро по його приході до барака, встановилася про нього між його товаришами. П'єр зі своїм знанням мов, з тією пошаною, яку до нього виявляли французи, зі своєю простотою, П'єр, який віддавав усе, що в нього просили (він одержував офіцерські три карбованці на тиждень), зі своєю силою, яку він показав солдатам, втискаючи цвяхи в стіну барака, з лагідністю, яку він виявляв в обходженні з товаришами, зі своєю незрозумілою для них здатністю сидіти нерухомо і, нічого не роблячи, думати, здавався солдатам трохи таємничою і вищою істотою. Ті самі властивості його, що в тому світі, в якому він жив раніш, були для нього коли не шкідливі, то незручні — його сила, нехтування вигодами життя, неуважність, простота,— тут, між цими людьми, давали йому становище майже героя. І П'єр почував, що ця думка про нього зобов'язує його.