— У найголовнішу...— повторив Денисов, усміхаючись.
— Тільки вже, будь ласка, мені дайте команду зовсім, щоб я командував,— провадив Петя,— ну хіба вам важко? Ах, вам ножика? — звернувся він до офіцера, який хотів одрізати баранини. І він подав свого складаного ножика.
Офіцер похвалив ножика.
— Візьміть, будь ласка, собі. В мене багато таких...— почервонівши, сказав Петя.— Матінко! Я й забув зовсім,— раптом вигукнув він.— У мене ізюм чудесний! Знаєте, такий, без кісточок. У нас маркітант новий — і такі чудові речі. Я купив десять фунтів. Я звик що-небудь солодке. Хочете?..— І Петя побіг у сіни до свого козака і приніс торби, в яких було фунтів з п'ять ізюму.— їжте, панове, їжте.
— А ще чи не треба вам кофейника? — звернувся він до осавула.— Я в нашого маркітанта купив, чудесний! У нього прекрасні речі. І він чесний дуже. Це головне. Я вам пришлю неодмінно. А може, ще в вас вийшли, оббилися кремінці,— це ж буває. Я взяв з собою, в мене ось тут,— він показав на торби,— сто кремінців. Я дуже дешево купив. Візьміть, будь, ласка, скільки треба, а то й усі...— І раптом, злякавшись, чи не заговорився він, Петя зупинився й почервонів.
Він став згадувати, чи не зробив він ще яких дурниць. І, перебираючи спогади нинішнього дня, він зупинився на спогаді про француза-барабанщика.— "Нам ось чудесно, а йому як?
Куди його діли? Чи нагодували його? Чи не скривдили?"—подумав він. Але помітивши, що він забрехався про кремінці, він тепер боявся.
"Спитати б можна,— думав він,— та скажуть: сам хлопчик і хлопчика пожалів. Я їм покажу завтра, який я хлопчик! Соромно буде, коли я спитаю? — думав Петя.— Ну, та все одно!"-т-і зараз же, почервонівши і злякано дивлячись на офіцерів, чи не буде в їх обличчях іронії, він сказав:
— А можна покликати того хлопчика, що взяли в полон? Дати йому чого-небудь поїсти... може...
— Егеж, жалюгідний хлопчина,— сказав Денисов, очевидно не вбачаючи нічого ганебного в цьому нагадуванні.— Покликати його сюди. Vincent Bosse1 його звуть. Покликати його.
— Я покличу,— сказав Петя.
— Поклич, поклич. Жалюгідний хлопчина,— повторив Денисов.
Петя стояв біля дверей, коли Денисов сказав це. Петя проліз між офіцерами і близько підійшов до Денисова.
— Дозвольте вас поцілувати, голубчику,— сказав він.— Ах, як чудово! як гарно! — І, поцілувавши Денисова, він побіг надвір.
-— Bosse! Vincent! — гукнув Петя, зупинившись біля дверей.
— Вам кого, добродію, треба? — спитав голос з темряви. Петя відповів, що того хлопчика француза, якого взяли сьогодні.
— А! Весняного? — сказав козак.
Ім'я його Vincent уже переробили: козаки — на Весняного, а селяни й солдати — на Весеню. В обох переробках це нагадування про весну сходилося з уявленням про молоденького хлопця.
— Він там біля багаття грівся. Гей, Весеня! Весеня! Весняний! — залунали в темряві перегукування і сміх.
— А хлопчина меткий,— сказав гусар, що стояв біля Петі.— Ми його погодували допіру. Страх голодний був!
У темряві почулися кроки і, хляпаючи босими ногами по грязюці, барабанщик підійшов до дверей.
— Ah c'est vous! — сказав Петя.— Voulez vous manger? N'ayez pas peur, on ne vous fera ^a$ de mal,— додав він, несміливо і привітно доторкуючись до його руки.— Entrez, entrez 2.
— Merci, monsieur, — відповів барабанщик тремтячим, майже дитячим голосом і став обтирати об поріг свої брудні ноги. Петі багато хотілось сказати барабанщикові, але він не смів. Він, переступаючи з ноги на ногу, стояв біля нього в сінях. Потім у темряві віяв його за руку і потиснув її.
— Entrez, entrez, — тільки повторив він ніжним шепотом.
1 Венсан Босе
2 — Ах, це ви! Хочете їсти? Не бійтеся, вам нічого не зроблять. Увійдіть, увійдіть.
"Ах, що б мені для нього зробити!" — промовив сам з собою Петя і, відчинивши двері, пропустив повз себе хлопця.
Коли барабанщик увійшов до хатини, Петя сів далі від нього, вважаючи для себе принизливим звертати на нього увагу. Він тільки обмацував у кишені гроші й був непевний, чи не соромно буде дати їх барабанщикові.
VIII
Від барабанщика, якому з наказу Денисова дали горілки й баранини і якого Денисов звелів одягти у російський каптан, щоб, не відсилаючи з полоненими, залишити його при партії, Петеву увагу одвернув приїзд Долохова. Петя в армії чув багато оповідань про незвичайну хоробрість і жорстокість Долохова з французами і тому відтоді, як Долохов увійшов до хати, Петя, не зводячи очей, дивився на нього і все більше підбадьорювався, посіпуючи піднятою головою, щоб не бути недостойним навіть і такого товариства, як Долохов.
Зовнішність Долохова здивувала Петю своєю простотою.
Денисов одягався в чекмінь, носив бороду і на грудях образ Миколи чудотворця і в манері говорити, в усіх прийомах виявляв особливість свого становища. А Долохов, який раніш, у Москві, носив перський костюм, тепер, навпаки, мав вигляд дуже чепуристого гвардійського офіцера. Обличчя його було чисто виголене, ходив він у гвардійському ватному сюртуку з Георгієм у петлиці і в прямо надітому простому кашкеті. Він скинув у кутку мокру бурку і, підійшовши до Денисова, не здорова-ючись ні з ким, одразу став розпитувати про справу. Денисов розповідав йому про заміри, які мали на їх транспорт великі загони, і про прислання Петі, і про те, як він відповів обом генералам. Потім Денисов розповів усе, що він знав про стан французького загону.
— Це так, але треба знати, які і скільки військ,— сказав Долохов,— треба буде з'їздити. Не знаючи певне, скільки їх, пускатися в бій не можна. Я люблю ретельно діло робити. Ось, чи не хоче хто з добродіїв поїхати зо мною в їх табір. У мене й мундир з собою.
— Я, я... я поїду з вами! — вигукнув Петя.
— Зовсім тобі не треба їхати,— сказав Денисов, звертаючись до Долохова,— а його то вже я нізащо не пущу.
— От прекрасно! — вигукнув Петя.— Чому ж мені не їхати?..
— Та тому, що нема чого.
— Ну, це вже ви мені пробачте, бо... бо... я поїду, ось і все. Ви візьмете мене? — звернувся він до Долохова.
— А чому ж...— неуважно відповів Долохов, вглядаючись в обличчя 'французького барабанщика.
— Давно в тебе молодчик цей?—спитав він Денисова.
— Сьогодні взяли, та нічого не знає. Я залишив його при собі.