"Ну, тепер він поїде",— кожної хвилини думав Петя, стоячи перед багаттям і слухаючи його розмову.
Та Долохов почав знову ту ж розмову і прямо став розпитувати, скільки в них людей у батальйоні, скільки батальйонів, скільки полонених. Питаючи про полонених росіян, що були при їхньому загоні, Долохов сказав:
— La vilaine affaire de trainer ces cadavres après soi. Vaudrait mieux fusiller cette canaille7,— і голосно засміявся таким
1 — 3 цим чоргом ради не даси...
2 — Він їх пробере...
3 — Здрастуйте, панове!
4 — Це ви, Клеман? Звідки, чорт... ^
5 — Якщо ви розраховуєте на вечерю, то ви спізнилися,
6 — Ці розбійники скрізь,
7 — Огидна справа тягати за собою ці трупи. Краще б розстріляти цю
Цей офіцер, не зводячи
Долохова і перепитав
наволоч,
чудним сміхом, що Петі здалося, французи зараз викриють обман, і він мимоволі відступив на крок від багаття. Ніхто не відповів на слова і сміх Долохова, і французький офіцер, якого не видно було (він лежав, загорнувшись у шинель), підвівся і прошептав щось товаришеві. Долохов встав і гукнув солдата з кіньми.
"Підведуть коней чи ні?" — думав Петя, мимоволі наближаючись до Долохова. Коней підвели.
— Bonjour, messieurs — сказав Долохов.
Петя хотів сказати bonsoir2 і не міг вимовити слова. Офіцери щось пошепки говорили між собою. Долохов довго сідав на коня, який не стояв; потім ступою noïxsfe з воріт. Петя їхав біля нього, бажаючи і не сміючи оглянутися, щоб побачити, біжать чи не біжать за ними французи.
Виїхавши на дорогу, Долохов поїхав не назад у поле, а вздовж селом. В одному місці він зупинився, прислухаючись.
— Чуєш? — сказав він.
Петя впізнав звуки російських голосів, побачив біля багать темні постаті російських полонених. Спустившись вниз до мосту, Петя й Долохов проїхали повз вартового, який, ні слова не сказавши, понуро ходив по мосту, і виїхали у видолинок, де чекали козаки.
— Ну, тепер прощавай. Скажи Денисову, що на світанку, за першим пострілом,— сказав Долохов і.хотів їхати, але Петя схопився за нього рукою.
— Ні! — вигукнув він,— ви такий герой! Ах, як гарно! Як чудесно! Як я вас люблю! " /
— Добре, добре,— сказав Долохов, але Петя не пускав йоіго, і в темряві Долохов побачив, що Петя нагинався до нього. Він хотів поцілуватися. Долохов поцілував його, засміявся і, повернувши коня, зник у темряві.
X
Повернувшись до караулки, Петя застав Денисова в сінях. Денисов, хвилюючись, турбуючись і досадуючи на себе, що відпустив Петю, чекав його.
— Хвалити бога! — вигукнув він.— Ну, хвалити бога! — повторював він, слухаючи Петеву захоплену розповідь.— І хай тобі чорт, через тебе не спав! — промовив Денисов.— Ну, хвалити бога, тепер лягай спати. Ще подрімаємо до ранку.
— Ага... Ні,— сказав Петя.— Мені ще не хочеться спати. Та я і знаю себе, коли засну, то вже кінець. І потім я звик не спати перед беєм. 1
1 — Прощавайте панове,
2 доброго вечора
Петя посидів якийсь час у хаті, радісно згадуючи подробиці своєї поїздки і виразно уявляючи собі те, що буде завтра. Потім, побачивши, що Денисов заснув, він встав і пішов надвір.
Надворі ще було зовсім темно. Дощик пройшов, але ще капало з дерев. Поблизу від караулкй чорніли силуети козачих куренів і зв'язаних разом коней. За хатиною чорніли дві фури, біля яких стояли коні, і в яру червонів, догоряючи, вогонь. Козаки й гусари не всі спали: де-не-де чутно було, разом із звуком капання та близького жування коней, тихі голоси, мовби шепіт.
Петя вийшов з сіней, призвичаївся до темряви й пішов до фур. Під фурами хропів хтось і навколо них стояли, жуючи овес, осідлані коні. В темряві Петя впізнав свого коня, якого він називав Карабахом; хоч це був малоросійський кінь, і підійшов до нього.
— Ну, Карабах, завтра послужимо,— сказав він, нюхаючи його ніздрі і цілуючи його.
— Що, пане, не спите?—сказав козак, що сидів під фурою.
— Ні; а... Лихачов, здається, тебе звати? Я ж щойно приїхав. Ми їздили до французів.
І Петя докладно розповів козакові не тільки свою поїздку, а й те, чого він їздив і чому він вважає, що краще рискувати своїм життям, ніж робити навмання.
— Що ж, поспали б,— сказав козак.
— Ні, я звик,— відповів Петя.— У вас часом кремінці в пістолетах не оббилися? Я привіз з собою. Не треба часом? Ти візьми.
Козак виставився з-під фури, щоб ближче розглянути Петю.
— Бо я звик усе робити ретельно,— сказав Петя.— Інші так, абияк, не підготуються, а потім жалкують. Я так не люблю.
— Це правда,— сказав козак.
— Та ще ось що: будь ласка, голубчику, нагостри мені шаблю; затупи... (але Петя боявся збрехати) вона ніколи не була нагострена. Можна це зробити? *
— Чому ні, можна.
Лихачов встав, покопався у в'юках, і Петя скоро почув войовничий звук сталі та бруска. Він виліз на фуру й сів скраю. Козак під фурою гострив шаблю.
— А що, сплять молодці? —спитав Петя.
— Хто спить, а хто так ось.
— Ну, а хлопчик що?
— Це Весняний? Він там у сінцях заліг. Зі страху спиться. Уже ж такий радий був.
Довго по цьому Петя мовчав, прислухаючись до звуків. У темряві почулись кроки і з'явилася чорна постать.
— Що гостриш? — спитав чоловік, підходячи до фури.
— А ось панові нагострити шаблю.
— Гарне діло,— сказав чоловік, який здався Петі гусаром.— У вас, чи де, чашка залишилась?
— А он біля колеса. Гусар взяв чашку.
— Либонь незабаром розвидниться,— промовив він, позіхаючи, і пішов кудись.
Петя мав би знати, що він у лісі, в партії Денисова, за версту від дороги, що він сидить на фурї, відбитій у французів, коло якої прив'язані коні, що під ним сидить козак Лихачов і гострить йому шаблю, що велика чорна пляма праворуч — караулка, а червона яскрава пляма внизу ліворуч — перегоріле багаття, а чолозік, що приходив за чашкою,— це гусар, який хотів пити; але він нічого цього не знав і не хотів знати. Він був у чарівному царстві, в якому нічого не було схожого на дійсність. Велика чорна пляма, можливо, й справді караулка, а можливо, печера, що веде в саму глибінь землі. Червона пляма, можливо, вогонь, а можливо — око величезного страховища. Можливо, він справді сидить тепер на фурі, а дуже можливо, що він сидить не на фурі, а на страшенно високій вежі, з якої ко^іи впасти, то летіти б до землі цілий день, цілий місяць — усе летіти й ніколи не долетиш. Можливо, що під фурою сидить просто козак Лихачов, а дуже можливо, то це найдобріша, найхоробріша, найчу-десніша, найпрекрасніша людина на світі, якої ніхто не знає. Можливо, це справді проходив гусар по воду і пішов у видолинок, а можливо, він щойно зник з очей і зовсім зник, і його не було.