Всі довколишні будинки було зруйновано, проте ані один з них не згорів. Стіни подекуди були цілі до другого поверху, тільки вікна повибивані, двері зірвані. Червона трава росла навіть у кімнатах. Піді мною у величезній ямі вороння змагалося за здобич. Багато інших птахів кружляло над руйновищем. Далеко під стіною одного будинку кралася худюща кішка. І ніде жодної людини.
Після моєї недавньої в'язниці день мені видався сліпуче ясним, небо — яскраво-блакитним. Ласкавий вітерець колихав червону траву, що вкривала геть усю землю. А повітря! О, як воно п'янило!
VI. ЩО ЗРОБИЛИ МАРСІЯНИ ЗА ПІВМІСЯЦЯ
Якийсь час я стояв, хитаючись, на купі уламків і землі, зовсім забувши про обережність. У тій смердючій норі, звідки я оце виліз, я думав тільки про небезпечне сусідство. Я не знав, що діялося довкола, і не сподівався на таке незвичайне видовище. Я думав побачити Шін у руїнах,— а переді мною слався похмурий і зловісний краєвид, ніби якоїсь чужої планети.
Тоді в мене було почуття, не знане людям, та добре відоме тваринам, які опинилися під владою людини. Я відчував те, що відчуває кролик, повернувшись до своєї нірки і раптом побачивши, що його житло землекопи зруйнували дощенту, лаштуючи місце для підмурка. Я вперше гостро відчув те, що згодом стало переді мною в ще яснішому світлі, те, що й раніше вже довгі дні гнітило мене: я більше не цар природи, а тварина серед інших тварин під п'ятою марсіян. Тепер наша доля така, як і цих тварин,— нас будуть вистежувати, цькувати, на нас полюватимуть, а ми будемо втікати й ховатися. Пануванню людини настав кінець.
Та ці важкі думки швидко розвіялись, і я знову відчув задавнений пекучий голод. Поблизу ями за муром, порослим червоною рослинністю, я наглянув кілька вцілілих дерев. Я сподівався там знайти щось поїсти і став продиратися до садка, ідучи по коліна, а де й по шию в червоній траві; я почував себе цілком безпечно в цій гущавині. Мур був футів шість заввишки; знесилений, марно я намагався видряпатися на нього. Я пішов уздовж муру й за рогом побачив купу каміння. Вилізши на неї, я перескочив у садок. Тут я знайшов кілька зелених цибулин, пару головок косариків і чимало молодої моркви. Захопивши все це добро, я переліз через напівзруйнований мур і поміж багряними деревами попрямував до К'ю; мандрівка ця була немов прогулянка алеєю, над якою звисають величезні криваві сережки. Думав я тільки про те, щоб наїстися та якнайшвидше вибратися з цього проклятущого пекла.
Трохи далі в траві я знайшов кілька грибів і жадібно їх з'їв. Убога ця пожива тільки загострила мій голод. Потім я надибав якийсь видолинок з бурою проточною водою; видно, тут колись був луг. Спершу я не міг зрозуміти, звідки такого посушливого літа могла взятися тут вода, але згодом здогадався, що це наслідок тропічного росту червоної трави. Як тільки ця незвичайна рослина знаходила воду, вона враз пускала паростки й досягала велетенських розмірів, її насіння, потрапивши у Вей і Темзу, відразу проросло й дуже швидко загатило обидві річки.
У Путні, як пізніше довелося мені бачити, ця трава майже зовсім заховала міст; а під Річмондом води Темзи вийшли з берегів і залили Гемптонські та Твікенгемські луги. Вода розливалась, і червона трава виростала слідом за нею. Зруйновані вілли в долині Темзи, де я оце був, поглинула багряна трясовина, і буйні зарості приховували марсіянські спустошення.
Пізніше червона трава зникла так само швидко, як і з'явилася, її знищила хвороба, викликана, мабуть, якимись бактеріями. Наші земні рослини завдяки природному доборові набули здатності змагатися з заразними бактеріями — вони ніколи не гинуть без упертої боротьби, а червона трава швидко висихала, її листя біліло, зморщувалось і кришилося на порох. Воно осипалося від найменшого дотику, і вода, що спочатку допомагала цій траві розростатися, несла її рештки до моря...
Дійшовши до води, я, зрозуміло, перш за все напився досхочу, а далі, спонукуваний голодом, пожував трохи червоного листя. Але воно було водянисте, з нудотним металевим присмаком. Переконавшись, що тут зовсім мілко, я пішов убрід, хоч і насилу міг пересувати ноги в цьому червоному баговинні. Та чим ближче до русла річки, тим вода ставала глибша, і я повернув назад до Мортлейка. Я намагався триматися дороги, орієнтуючись на руїни вілл, огорожі та ліхтарі. Отак ідучи, я незабаром вибрався з цієї повені на Рогемптонські горби й наближався вже до околиць Путні.
Тут краєвид змінився: замість чогось дивовижного й незнаного, перед очима поставали руїни знайомого нашого світу; спустошення було таке, ніби щойно пройшов циклон. Але за кілька десятків ярдів траплялися й зовсім неушкоджені будинки, з опущеними шторами й замкненими дверима,— виглядало так, наче їхні мешканці просто виїхали на день-другий або ще не встигли прокинутись. Червона трава росла тут не так уже буйно, на придорожних деревах не було червоної повитиці. Я спробував пошукати чогось поживного в садках, але нічого не знайшов; заглянув до кількох покинутих будинків, але їх було вже пограбовано... Решту дня я пролежав у кущах, не маючи сили йти далі.
За цей час я не зустрів жодної живої душі й ніде не побачив і сліду марсіян. Одного разу я помітив двох сухоребрих собак, але тільки я рушив до них, як вони кинулися геть. Під Рогемптоном я натрапив на два людські кістяки — не трупи, а саме обгризені кістяки; в лісі ж надибав розкидані котячі та кролячі кістки й овечий череп. Я намагався деякі з них обсмоктувати, та марно — вони були об'їдені начисто.
Вже й сонце зайшло, а я прямував далі на Путні; тут, як видно, марсіяни чомусь вдавалися до теплового променя. На городі за Рогемптоном я навибирав молодої картоплі й трохи втамував голод. Звідси вже було видно ген унизу саме містечко й річку. У вечірній імлі все виглядало пустельно: чорне ломаччя дерев, темні безлюдні руїни, а ще нижче — широкий розлив річки в червоних заростях. І над усім — тиша. Мене пройняв страх від самої лише думки, як швидко сталися ці жахливі зміни.
Мені здалося, ніби все людство зметене з лиця землі, ніби я залишився зовсім один, ніби я остання жива людська істота. На верхів'ї Путні-хілу я натрапив ще на один кістяк: руки його були відірвані й лежали за кілька ярдів далі. Я все більше впевнювався, що тут людей винищено, за винятком хіба кількох утікачів, подібних до мене. Марсіяни, очевидно, залишили цей спустошений край і пішли шукати поживи деінде. Може, вони зараз руйнують Париж або Берлін, якщо тільки не вирушили на північ...