Отак і ви — летите собі далі, мрієте, спостерігаєте землю, але ви вже приречені — вас прирекла якась ледь помітна темна цятка, що з'явилася в оці людини.
Дев'ять винищувачів — уся група кинуться прямо на вас, коли їм захочеться. У них досить часу. Пролітаючи з швидкістю дев'ятсот кілометрів на годину, вони сильно ударять вас гарпуном, який точно влучає у свою жертву. Ескадра бомбардувальників має таку вогняну силу, що може захищатися, але екіпаж розвідувального літака, одного у відкритому небі, ніколи не здолає сімдесят два кулемети, та, зрештою і помітити їх він зможе тільки по снопу їхніх трасуючих куль.
В ту мить, коли ви взнаєте, що вже почався бій, винищувач, мов та кобра, зразу випустивши всю свою отруту, виходить уже з поля обстрілу і, недосяжний, знов повисає над вами. Достоту кобра, яка спочатку похитується, тоді блискавкою вражає жертву і знову починає похитуватись.
Отож, хоч винищувачі й зникли, але від того нічого не змінилося. Навіть обличчя у льотчиків не змінилися. Вони змінюються тепер, коли в небі нікого нема і навколо панує спокій. Винищувач тепер — тільки безсторонній свідок, а в штурмана з пробитої сонної артерії витікає перша цівка крові, і з капота правого мотора несміливо просочуються перші язички полум'я, мов у ковальському горні. Кобра вже встигла згорнутися, а її отрута проникає в серце, і на обличчі здригається перший м'яз. Винищувачі не вбивають. Вони сіють смерть. І вона сходить, коли винищувачі вже пролетять.
Як бути обережнішим, майоре Аліас? Коли ми зіткнулись з винищувачами, я не міг нічого вирішувати. Я міг і не знати, що вони появились. Якби вони летіли наді мною, я б їх ніколи не побачив!
Бути обережнішим? Небо порожнє.
Земля порожня.
Людини немає, коли ведеш спостереження з висоти десять тисяч метрів. На такій відстані рухів людини не помітиш. Довгофокусні фотоапарати для нас тут як мікроскопи. Мікроскоп потрібен, щоб розгледіти не людину — її за допомогою цього приладу не побачиш, — а ознаки перебування людини: дороги, канали, поїзди, баржі. Людина ніби засіває пластинку мікроскопа. Я безпристрасний вчений, війна для мене зараз — тільки об'єкт лабораторного дослідження.
— Дютетр, вони стріляють?
— Думаю, що стріляють.
Дютетр нічого не знає. Снаряди вибухають надто далеко, і клапті диму зливаються з землею. Вони й не сподіваються збити нас таким неточним вогнем. На висоті десять тисяч метрів ми практично невразливі. Вони стріляють, щоб визначити де ми, і можливо, навести на нас винищувачів. Винищувачів, що загубились в небі, як невидимі пилинки.
На землі нас бачать, бо коли літак летить на великій висоті, за ним тягнеться перламутрово-білий шлейф, наче фата молодої. Струс, викликаний польотом, кристалізує водяну пару атмосфери. І позаду нас розмотується периста стрічка крижаних голок. Якщо зовнішні атмосферні умови сприяють створенню хмар, то цей слід повільно ширшатиме і перетвориться на вечірню хмару над полями.
Винищувачі знаходять нас по звуках нашої рації, по вибухах снарядів коло літака і, нарешті, по нашому розкішному білому шлейфу. А проте ми летимо в майже зоряній порожнечі.
Ми летимо — я це добре знаю — із швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину... А тим часом усе стало нерухомим. Швидкість добре помітно на біговому полі. Тут усе плаває в порожнечі. Отак і земля — хоч вона рухається із швидкістю сорок два кілометри на секунду, а обертається навколо сонця дуже повільно. На один оберт витрачає цілий рік. Може і нас під впливом тяжіння щось повільно доганяє. Скільки літаків припадає на небо у повітряній війні? Це пилинки в соборі! Самі пилинки, ми, можливо, притягуємо до себе кілька десятків, а то й сотень інших пилинок. І вся ця курява, наче витрушена з килима, повільно підіймається в промінні сонця.
Як же мені бути обережнішим, майоре Аліас? Прямо внизу крізь прозоре нерухоме скло я бачу тільки якісь дрібнички з іншої епохи. Я схиляюсь над вітринами музею. Але зараз, повернувши, я дивлюся на них проти світла. Там, далеко попереду, безперечно — Дюнкерк і море. Але під кутом я вже майже нічого не розрізняю. Сонце тепер зовсім низенько, і ялечу над величезною сяючою плитою.
— Дютетр, ви щось бачите крізь цю каламуть?
— По вертикалі бачу, капітане...
— Гей, стрілець, є щось нове про винищувачів?
— Нічого нового...
В дійсності я зовсім не знаю, переслідують нас винищувачі чи ні, чи бачать на землі, як за нами женуться павутини бабиного літа, схожі на ту, яку ми тягнемо за собою.
Бабине літо викликає у мене мрії. В думці зринає образ, і спочатку мені здається, що він привабливий: "...неприступні, як надто гарна жінка, ми женемося за своєю долею, повільно тягнучи за собою довгий шлейф з крижаних зірок..."
— Натисніть трохи лівою ногою!
Це вже реальність. Але я знову вертаюсь до своєї наївної поезії:
"...за нашим віражем зроблять віраж і сотні наших поклонників..."
Натиснути лівою... натиснути лівою... Коли б же я міг!
Надто гарній жінці не вдається її віраж.
— Якщо будете співати... ви зомлієте, капітане...
Виходить, я співав?
До речі, Дютетр відбиває у мене всяке бажання до легкої музики:
— Я майже кінчив зйомку. Скоро можна буде спускатися у напрямку Арраса.
Можна... можна... авжеж! Треба скористатись з нагоди.
Ого! Важелі газу теж обмерзли...
І я кажу собі:
"На цьому тижні з трьох екіпажів, що вилетіли на завдання, повернувся тільки один. Отже надії мало — надто велика небезпека в час війни. Та якщо ми й повернемося, нам не буде чого розповідати. Колись і я пережив немало пригод, близький до подвигів: прокладання нових поштових ліній, зустрічі з неприхильними племенами в Сахарі, Південна Америка... Але війна — це не справжній подвиг, це тільки ерзац подвигу. В основі подвигу лежить багатство зв'язків, ним же створених, завдання, які він ставить, звершення, до яких він кличе. Простої гри в орла і решку не перетворити на подвиг, навіть якщо грають на життя або смерть. Війна — це не подвиг. Війна це хвороба. Як ото тиф".
Можливо, згодом я зрозумію, що єдиним моїм справжнім подвигом на війні було те, що мало місце в моїй кімнаті в Орконте.
XI