— Це не враховується...
— Враховується! Враховується!
Що придумати, аби примусити людину віддати себе всю цьому змаганню, яке вже перестало бути змаганням?
Аліас чудово знає, про що думають солдати. Вони теж думають:
"Це не враховується..."
Аліас ховає свій револьвер і шукає добру відповідь.
Є тільки одна добра відповідь. Єдина. Хай хто спробує знайти іншу:
— Ваша смерть нічого не змінить. Поразка вже сталася. Але її треба показати в кількості мертвих. Має бути траур. Настала ваша черга виконати цю роль.
— Єсть, пане майоре.
Аліас не зневажає втікачів. Він надто добре знає, що його відповіді буде достатньо. І нам теж достатньо його вдалої, ледь завуальованої відповіді:
— Це дуже неприємно... Але в штабі наполягають. Дуже наполягають... Нічого не вдієш.
— Слухаюсь, пане майоре.
Я міркую просто: ті, хто загинув, є запорукою для інших.
XIV
Я так постарів, що в мене все уже лишилося позаду. Я дивлюся крізь велике блискуче скло кабіни. Там, унизу — люди. Інфузорії на скельці мікроскопа. Чи можуть кого цікавити сімейні драми інфузорій?
Коли б не цей, наче живий, біль у серці, я поринув би у сни, мов старіючий тиран. Десять хвилин тому я вигадав історію з поклонниками. Це така брехня, що аж нудить. Чи міг я, побачивши винищувачів, мріяти про ніжні зітхання? Я думав тільки про гостроносих ос, які боляче кусаються. Авжеж. Вони були маленькі, ті підлі оси.
І я без огиди міг вигадати сукню з шлейфом! Я зовсім не думав про неї, бо ніколи не бачив, який слід тягнеться за моїм літаком. З цієї кабіни, куди мене засунули, мов ту люльку в кисет, мені зовсім не видно, що робиться позаду. Я дивлюся назад очима стрільця. І то не завжди. Тільки тоді, коли ларингофони не зіпсовані! І мій стрілець ніколи не сказав мені: "Он скільки закоханих поклонників іде за нашим шлейфом..."
Лишився тільки скепсис і гра словами. Звісно, мені хотілося б вірити, боротися, перемагати. Але даремно ми вдаємо, що, палячи власні села, віримо, боремось, перемагаємо, дуже важко знайти в цьому натхнення.
Важко жити. Людина — це тільки вузол стосунків, а мої зв'язки мало чого варті.
Що ж у мені вийшло із ладу? В чому таємниці всяких змін? Чому те, що зараз видається мені абстрактним і далеким, за інших умов могло б глибоко схвилювати мене? Чому іноді одне слово, один жест можуть створити нескінченні кола в людській долі? Чому, коли б я був Пастером, гра інфузорій могла б стати для мене такою зворушливою, що пластинка мікроскопа здалася б мені величезною територією, більшою, ніж незайманий ліс, і, схилившись над нею, я зміг би пережити пригоду найвищої форми?
Чому ота чорна цятка, отой людський дім, там, унизу...
І знов на думку мені приходить спогад.
Коли я був хлопчаком... Я повертаюся до свого далекого дитинства. Дитинство — це величезний край, звідки прийшов кожен із нас. Звідки я? Я з дитинства. Я прийшов із свого дитинства, із якоїсь країни... Отож, будучи хлопчаком, я пережив одного вечора дивну пригоду.
Мені було п'ять років чи шість. Була восьма година вечора. Восьма година — це час, коли діти повинні вже спати. Особливо взимку, взимку то вже ніч. Але про мене забули.
На першому поверсі нашого просторого сільського будинку були сіни — мені здавалося, що вони дуже великі, — і в ті сіни виходили двері теплої кімнати, де ми, діти, обідали. Я завжди боявся цих сіней, можливо тому, що слабке світло лампи, яка висіла посередині, мов якийсь сигнал, ледве розсіювало довколишню темряву, і ще тому, що в тиші потріскували високі дерев'яні панелі, і тому, що там було холодно. З теплих освітлених кімнат сюди входили мов у печеру.
Але того вечора, побачивши, що про мене забули, я підкорився злому демону, навшпиньках дотягнувся до ручки дверей, злегенька натиснув на двері, вийшов у сіни і заходився потайки вивчати світ.
Проте мені здалося, що дерев'яні панелі, потріскуючи, попереджають мене про небесну кару. В напівтемряві я невиразно бачив, як ті панелі докірливо дивляться на мене. Не наважуючись іти далі, я якось виліз на невеличкий столик, притулився спиною до стіни і спустивши ноги, відчуваючи, як калатає серце, сидів на ньому, як сидять на скелі серед моря, ті, хто зазнав корабельної аварії.
Саме в цей час відчинилися двері вітальні, два мої дядьки, які завжди навіювали на мене священний жах, вийшли в сіни і, зачинивши двері, за якими було світло й гамірно, почали ходити сюди-туди по сінях.
Я тремтів від страху, що вони побачать мене. Один з них, дядько Гюбер, був для мене втіленням суворості. Посланцем божественного правосуддя. Коли, бувало, я в чому провинюся, цей чоловік, який ніколи й пальцем не торкнув би дитини, повторював мені, суплячи страшні брови: "На другий раз, як я поїду в Америку, я привезу звідти машину, що шмагає дітей. Там усе вдосконалено, в Америці. Через те й діти там дуже слухняні. А батьки там тільки й знають, що відпочивати..."
Не подобалась мені та Америка.
Отак вони ходили туди й сюди по величезних сінях і не помічали мене. Я водив за ними очима, прислухався, тамуючи подих і відчуваючи, що в голові мені паморочиться. "В нас час..." казали вони. І відходили з своєю таємницею, яку знають тільки дорослі, а я сам до себе повторював їх слова: "В наш час..." А тоді вони поверталися, як приплив, що знову приносив мені загадкові скарби. "Це ж безглуздя, — казав один другому, — це просто безглуздя..." Я підхоплював цю фразу, мов якусь незвичайну річ. І повільно повторював, щоб випробувати силу дії цих слів на мою п'ятилітню свідомість: "Це ж безглуздя, це просто безглуздя..."
Отож відплив оддаляв моїх дядьків. Приплив знову приносив їх до мене. Це явище, яке відкривало мені в житті ще неясні перспективи, відбувалося так же чітко, як рухаються, відповідно до законів тяжіння, небесні тіла. А я був навіки прикований до свого столика — таємничий свідок урочистого засідання, на якому обидва мої всевідаючі дядьки спільно творили світ. Будинок міг стояти ще тисячу років, і два мої дядьки, неквапливо, як той маятник, ходячи туди й назад по сінях, ще тисячу років створювали б там відчуття вічності.
Цяточка, до якої я придивляюсь, — це, безперечно, людський дім, унизу піді мною, за десять кілометрів. Мені це ні про що не говорить. Але ж, можливо, то великий сільський будинок, у якому розмірено ходять два дядьки і повільно створюють у дитячій свідомості щось таке казкове, як безмежність морів.