— Дай мені інший шолом. Я тобі вже десятки разів казав, що цього більше не хочу. Він тисне.
Бо на великій висоті череп якимось чудом розпухає. І шолом, на землі цілком нормальний, на висоті десять тисяч метрів стискає кістки, мов у лещатах.
— Це інший шолом, пане капітане. Я вже поміняв його...
— А-а! Гаразд!
Я все бурчу, але без ніяких докорів сумління. Я маю слушність! А втім, усе це не має ніякісінького значення. Саме в цю мить я перетинаю ту внутрішню пустелю, про яку казав. Тут тільки уламки. Я навіть не соромлюсь мріяти про чудо, яке змінило б нинішній день. Хай би, наприклад, попсувалися ларингофони. Вони весь час псуються! Це ж мотлох! Коли б ларингофони вийшли з ладу, це врятувало б нас від заздалегідь приреченого завдання...
Капітан Везен підходить до мене, вигляд у нього похмурий. Перед вильотом він підходить до кожного з нас, і вигляд у нього похмурий. Капітан Везен здійснює у нас зв'язок із службою повітряного спостереження. Його завдання — повідомляти нас про переміщення ворожих літаків. Везен — мій товариш, якого я ніжно люблю, але він завжди пророкує лихо. Я шкодую, що побачив його.
— Друже, — звертається до мене Везен, — це так прикро, так прикро, так прикро!
І дістає з кишені якісь папери. Потім підозріливо дивиться на мене.
— Як ти летиш?
— Через Альбер.
— Так і є. Так і є. Ах, як це прикро!
— Не клей дурня. У чому річ?
— Тобі не можна летіти!..
Мені не можна летіти!.. Який добрий цей Везен! Якби він добився у Господа Бога, щоб попсувалися ларингофони!
— Ти не зможеш прорватися.
— Чого це я не зможу прорватися?
— Бо три ланки німецьких винищувачів весь час патрулюють над Альбером. Одна — на висоті шість тисяч метрів, а ті дві — на висоті сім тисяч п'ятсот і десять тисяч метрів. І жодна не покидає неба, доки не прибуде зміна. Там a priori заборонена зона. Ти попадеш в засідку. А потім, ось дивись!...
І він показує мені папірець, на якому надряпано якісь незрозумілі позначки.
Було б краще, коли б Везен дав мені спокій. Слова "a priori заборонена зона" справили на мене враження. Я думаю про червоні вогні і порушення правил руху. Але порушення правил тут — це смерть. Особливо гидке мені те "a priori". Почуваю себе так, ніби мене взяли вже на приціл.
Я напружую розум. Авжеж, ворог завжди має захищати a priorі
свої позиції. Всі ці слова — то нісенітниця... І потім — мені байдуже до тих винищувачів. Коли я спущуся на сімсот метрів, мене зіб'є зенітна артилерія. Вона не пропустить мене! І я раптом нападаю на Везена:
— Словом, ти надумав негайно повідомити, що мій політ дуже небезпечний, бо у німців є авіація! Біжи скажи про це генералові!
А Везену було б неважко теплим словом підбадьорити мене, сказавши про ті горезвісні винищувачі: "Якісь там літаки, що тиняються коло Альбера".
Зміст був би той самий!
IV
Все готове. Ми на борту літака. Лишається перевірити ларингофони...
— Ви мене добре чуєте, Дютетр?
— Чую добре, пане капітане.
— А ви, стрілець, добре чуєте мене?
— Я... так... дуже добре.
— Дютетр, ви чуєте стрільця?
— Чую добре, пане капітане.
— Стрілець, ви добре чуєте лейтенанта Дютетра?
— Я... так... дуже добре.
— Чому ви весь час кажете: "Я... так... дуже добре"?
— Я шукаю олівця, пане капітане.
Ларингофони не попсувалися.
— Стрілець, чи нормальний тиск повітря в балонах?
— Я... так... нормальний.
— У всіх трьох?
— У всіх трьох.
— Дютетр, ви готові?
— Готовий.
— Стрілець — готові?
— Готовий.
— Тоді рушаймо.
І я злітаю.
V
Страх виникає, коли втрачаєш певність, що ти — це ти. Ждучи вістки, яка може принести мені щастя або відчай я перебуваю в такому стані, ніби мене викинули в небуття. Невідомість робить мене нерішучим, і мої почуття, моя поведінка — це тільки тимчасова маска. Минає секунда за секундою, і час перестає створювати — як ото він створює дерево — справжню особу, що нею я стану за годину. Це невідоме "я", мов той привид йде мені назустріч зовні. І тоді мене сповнює почуття тривоги. Погана вістка викликає не тривогу, а страждання — а це зовсім інша річ.
Та ось час перестав плинути марно. Нарешті я беруся до своєї справи. Я вже не проектуюсь в безлике майбутнє. Я вже не той, кого серед вогняного виру може втягнути в штопор. Майбутнє вже не ввижається мені, мов якесь дивне видиво. Тепер його одна по одній створюють мої дії. Тепер я той, хто стежить за компасом і держить курс 313. Той, хто регулює роботу пропелерів і температуру масла. Це невідкладні і здорові турботи. Це домашні турботи, дрібні щоденні обов'язки, які ніби проганяють старість. День стає гарно прибраним домом, добре полірованою дошкою, киснем, що надходить без будь-яких перешкод. Я й справді в цю хвилину перевіряю подачу кисню, бо ми швидко піднімаємося: висота — шість тисяч сімсот метрів.
— З киснем усе гаразд, Дютетр? Як самопочуття?
— Добре, капітане.
— Гей, стрілець, у вас
— Я... так... усе гаразд, пане капітане.
— Ви ще не знайшли олівця?
Я стаю і тим, хто натискає кнопку S і кнопку А, щоб перевірити справність кулеметів. До речі...
— Гей, стрілець, там позаду у секторі вашого обстрілу немає ніякого великого міста?
— Гм... Ні, пане капітане.
— Тоді перевірте свої кулемети.
Я чую кулеметні черги.
— Добре б'ють?
— Добре.
— Всі справні?
— Гм... Так... усі.
Я теж стріляю. Куди, цікаво, летять оці кулі, якими так безсоромно ми поливаємо рідні поля. Вони ніколи нікого не вбивають. Земля велика.
Я живу змістом кожної хвилини. Я — це щось трошки стривожене, як той плід, що стигне. Звісно, умови мого польоту зміняться. І умови і завдання. Але я сам беру участь у готуванні цього майбутнього. Час помалу виліплює мене. Дитина зовсім не жахається, що терпляче готує в собі старого. Це дитина і вона грається в свої дитячі ігри. Я теж граюся. Лічу, циферблати, рукоятки, кнопки, важелі мого царства. Налічую сто три речі, які маю перевіряти, натягувати, повертати або натискувати. (Я трошки схитрував — полічив спусковий гачок моїх кулеметів як дві речі: там ще є запобіжник). Увечері ошелешу фермера, в якого живу. Спитаю його:
— А ви знаєте, скільки тепер у льотчика приладів, за якими він має стежити?
— Як я можу знати?