Фредерік подумав, що йому привиділося. Ба ні! Це справді вона, Луїза — у білій фаті, що, покриваючи її руде волосся, спадала до самих п'ят, а поруч неї таки він, Делор'є! — в синьому фраці, гаптованому сріблом, у мундирі префекта. Як же це так?
Фредерік сховався за ріг будинку, щоб пропустити кортеж.
Осоромлений, переможений, розчавлений, він вернувся на вокзал і поїхав назад у Париж.
Візник, якого найняв Фредерік, запевняв, що барикадами захаращено проїзд од площі Шато д'О аж до театру Жімназ, і повіз його через передмістя Сен-Мартен. На розі вулиці Прованс Фредерік розрахувався з кучером і подався пішки до бульварів.
Була п'ята година, накрапав дощ. З боку Опери на тротуарі юрмилися буржуа. По другий бік двері будинків були позамикані. У вікнах — нікого. Бульваром, на всю його широчінь, попригинавшись до гриви коней, з оголеними шаблями гнали навскач драгуни; султани їхніх шоломів і широкі білі плащі маяли на вітрі в світлі газових ріжків, що хиталися в тумані. Юрба дивилася на них, занімівши зі страху.
В проміжках кавалерійських наїздів появлялися загони поліції, що відтискала натовп на сусідні вулиці.
Але на східцях кафе "Тортоні" ще здалеку була помітна постать якогось високого чоловіка, — то був Дюссардьє, що так і стояв, непорушний, мов каріатида.
Один із поліцейських, котрий ішов попереду в трикутному капелюсі, насунутому на очі, погрозив йому шпагою.
Тоді Дюссардьє ступив крок уперед і вигукнув:
— Хай живе республіка!
Він упав навзнак, розкинувши руки.
Рев жаху здійнявся над юрбищем. Поліцейський, озирнувшись, обвів усіх поглядом, і приголомшений Фредерік упізнав Сенекаля.
VI
Він вирядився в подорож.
Він спізнав нуду пароплавів, ранковий холод, коли прокидаєшся під наметом, знаходив забуття, споглядаючи краєвиди й руїни, зазнав гіркоти нетривалої дружби.
Він повернувся.
Він виїжджав у світ, і в нього ще були інші любовні романи. Але вони тьмяніли від постійних споминів про перше кохання; та й шаленство пристрасті, сам чар почуття був утрачений. Горді поривання духу також підупали. Минали роки, і він мирився з такою бездіяльністю розуму, сердечною млявістю.
В кінці березня 1867 року, під вечір, коли він на самоті сидів у своїм кабінеті, до нього ввійшла жінка.
— Пані Арну!
— Фредерік!
Вона взяла його за руки, ніжно підвела до вікна, стала пильно вдивлятися в його обличчя, повторюючи:
— Це ж він! Таки він!
У вечірніх сутінках він бачив лише її очі під чорною мереживною вуаллю, що закривала лице.
Вона поклала на камін маленького гаманця з гранатового оксамиту й сіла. Обоє безсилі говорити, вони мовчки усміхалися одне одному.
Нарешті він засипав її питаннями про неї ж таки та про її чоловіка.
Поселилися вони в глухому закутку Бретані, намагаються жити ощадно і виплачують борги. Арну майже весь час хворіє, на вигляд зовсім старий. Дочка вийшла заміж, живе у Бордо; син із своїм полком у Мостаганемі. Вона підвела голову.
— Але я знову бачу вас! Я щаслива!
Він не поминув сказати, що, дізнавшись про їхнє лихо, відразу ж кинувся до них.
— Я знала про це.
— Як ви взнали?
Вона побачила з вікна його ще в дворі й сховалась.
— Чому?
Тоді тремтячим голосом і з великими паузами між словами вона промовила:
— Я боялась! Авжеж… боялася вас… самої себе!
Це признання навіяло йому палку жадобу. Серце його сильно калатало. Вона провадила далі:
— Вибачте, що я не прийшла раніше.
І, показавши на гаманець гранатової барви, з гаптованими золотом пальмовими гілками, додала:
— Це я спеціально для вас вишивала. В ньому та сума, за яку було заставлено бельвільські ділянки.
Фредерік подякував за дарунок, одначе й покартав її, що вона заради цього турбувалась.
— Ні! Я приїхала не задля цього. Мені хотілося навідати вас, потім я знову вернуся… туди.
І вона стала розповідати йому про місце, де вони живуть.
У них низенький одноповерховий будинок із садом, де ростуть величезні букшпани, а каштанова алея підіймається аж на верховину горба, звідки одкривається море.
— Я приходжу туди посидіти на лаві, яку я назвала "Фредерікова лава".
Потім вона стала жадібно роздивлятися меблі, декоративні дрібнички, щоб закріпити їх у пам'яті. Портрет Капітанші наполовину прикривала заслона. Але золоті й білі плями, що виділялися в темряві, привернули її увагу.
— Мені здається, я знаю цю жінку?
— Не може бути, — мовив Фредерік. — Це давнє італійське полотно.
Вона призналася, що їй хочеться пройти об руку з ним по вулицях.
Вони вийшли.
Вогні магазинів час од часу освітлювали її блідий профіль, а потім її знову оповивала тінь; і серед юрби, екіпажів і шуму вони йшли, нічого не чуючи, поглинуті лише одне одним, немовби гуляли десь у селі, по дорозі, встеленій сухим листям.
Вони розповідали одне одному про колишні дні, про обіди в пору "Художнього промислу", про химери Арну, згадували його звичку осмикувати ріжечки комірця, намазувати вуса косметичними засобами, говорили й про інші речі, інтимніші й поважніші. Як він був зачарований, уперше почувши її спів! Яка вона була чудова на своїх іменинах у Сен-Клу! Він пригадував садочок в Отейлі, вечори, проведені в театрі, зустрічі на бульварі, давніх її слуг, її негритянку.
Вона дивувалася з його пам'яті. Тоді сказала:
– Інколи ваші слова здаються мені далеким відлунням, як звуки дзвона, що їх доносить вітер; і коли я читаю в книжках про любов, мені мариться, ніби ви поруч.
— Ви подарували мені втіху пережити все, що в романах картають як перебільшення, — мовив Фредерік. — Я розумію Вертера, який не гидував Шарлоттиними тартинками.
— Бідолашний любий друже!
Вона зітхнула і, трохи помовчавши, додала:
— Ну та дарма, ми таки любили одне одного!
— А проте одне одному не належали!
— Може, це й краще, — зауважила вона.
— Ні, ні! Які б ми були щасливі!
— О! Я думаю, коли була така любов, як ваша!
І якою ця любов мала бути сильною, щоб тривати крізь усю довгу розлуку!
Фредерік спитав її, як вона здогадалася про його кохання.
— Сталося це якось увечері, коли ви поцілували мені руку між рукавичкою й манжетом. Я подумала: "Адже він любить мене… любить!" Але я боялася в тому пересвідчитись. Ваша стриманість була така чудова, що я тішилась нею, як мимовільною та безнастанною даниною шани.