Я спитав його про бриг (хлопець сказав, що це найкращий корабель, який будь-коли плавав на морі) і про капітана Гозісена, якого він вихваляв без міри. Гізіосі (так він називав шкіпера) був, за його словами, чоловік, якому й море по коліна, один з тих, хто, як кажуть, не злякається і страшного суду, — брутальний, запальний, безсовісний і жорстокий. Всіма цими якостями бідолашний юнга вже звик захоплюватися, як чимось мужнім, властивим морякові. У своєму ідолі він бачив тільки одну ваду. "Він не моряк, — говорив юнга, — і бригом, як по правді, керує містер Шуен. Той був би найкращим моряком у торговельному флоті, якби не пив. Я певен цього! Ось гляньте!" — І, відкотивши трохи панчоху, він показав мені велику криваву рану, від самого вигляду якої кров застигла в моїх жилах.
— Це він зробив... це робота містера Шуена, — заявив з гордістю юнга.
— Як! — жахнувся я. — І ти дозволяєш йому отаке з тобою виробляти? Ти ж не раб, щоб терпіти таке знущання!
— Ні, — відповів бідолашний дурник, одразу змінюючи тон. —1 я доведу йому це! Погляньте, — хлопець показав мені великий ніж у піхвах — крадений, як він сказав. — О-о! —вигукнув він, — хай тільки спробує! Я йому покажу! Мені не вперше! — І юнга підтвердив свої слова безглуздою гидкою лайкою.
Я ще ніколи не відчував ні до кого такого жалю, як до цієї недоумкуватої істоти; мені почало здаватися, що бриг "Завіт" (незважаючи на його побожну назву) був не набагато кращий від плавучого пекла.
— Хіба в тебе немає батька-матері? — поцікавився я. Хлопець відповів, що в нього був батько в якомусь англійському порту, назву якого я вже забув. [194]
— Він теж був добра людина, — додав юнга, — але помер.
— Боже милий! — вигукнув я. — Невже ти не можеш знайти яку-небудь чесну роботу на суходолі?
— О ні! — хитро підморгнув хлопець. — Там мене віддали б навчатися ремесла. Знаю я це діло. Добре знаю!
Я спитав, яке ремесло може бути гіршим від його теперішнього, в якому він раз у раз наражає своє життя на небезпеку не тільки од вітру й моря, а й від нелюдської жорстокості хазяїв. Юнга погодився зі мною, а потім почав вихваляти своє життя і розповідати, як приємно зійти на берег з грішми в кишені і витрачати їх, як належить чоловікові; купувати яблука і походжати з набундюченим виглядом, вражаючи, як він сказав, хлопчаків-забрьоханців.
— Зрештою, мені не так уже й погано, — говорив він. —Іншим доводиться ще гірше. Там є ще двадцятифунтові. Сили небесні! Бачили б ви, як їх вербують на службу! Памятаю одного чоловіка ваших літ (йому я здавався бозна-яким старим). О, у нього була й борода! Коли ми вийшли з річки і хміль вивітрився йому з голови, боже, як він ревів! Ну й поглумився я з нього, скажу вам! А потім ще й малюки: о, менші навіть за мене! Я тримаю їх у послуху, будьте певні! Коли ми возимо малюків, мені дають канчука, щоб бити їх!
Юнга розповідав у такому ж дусі, поки я здогадався, що під двадцятифунтовими він мав на увазі тих нещасних злочинців, кого засилали в Північну Америку в рабство, туди ж таки продавали і ще нещасніших дітей, яких викрадали або заманювали (як ходили чутки) задля зиску чи з помсти.
В ту хвилину ми саме зійшли на гору і глянули вниз на Квінзфері й долину. Фортська затока, як відомо, в цьому місці звужується до ширини великої річки, тому тут зручно переправлятись на північний берег, а верхнє плесо її утворює закриту гавань для кораблів. Якраз посередині вузької частини затоки лежить острівець, а на ньому видніють залишки якихось руїн; на південному березі побудовано причал для порома, а в кінці того причалу, по другий бік дороги, стоїть будинок, позад якого є гарненький садочок з глоду й гостролисту. Це й був заїзд "Під глодом".
Саме місто Квінзфері лежить далі на захід, і околиці заїзду в цю пору дня були майже безлюдні, бо пором з пасажирами щойно відплив на північ. Однак біля причалу стояв човен, у якому на банках* спало кілька моряків; це, як сказав Рейсом, була шлюпка з брига, що чекала на капітана. А потім він показав мені "Завіт", що самотньо стояв на кітві майже за півмилі від берега. На борту корабля, видно, [195] ладнались вийти в море: піднімали реї, а що вітер віяв з того боку, то до мене долинала пісня матросів, які тягли за линви. Після всього того, що я наслухався дорогою, я дивився на корабель з величезною відразою і в глибині душі жалів усіх нещасних, які мали пливти на ньому.
Коли ми піднялися на вершину гори, я перейшов дорогу і звернувся до дядька:
— Мабуть, слід попередити вас, сер, що ніякі сили не примусять мене зійти на борт отого вашого "Завіту".
Дядько наче прокинувся зі сну.
— Га? Що таке? — перепитав він. Я повторив свої слова.
— Гаразд, гаразд, — погодився дядько. — Нехай буде по-твоєму. Чого ми стоїмо? Тут страшенна холоднеча, і до того ж, якщо не помиляюсь, "Завіт" уже готується вийти в море.
Розділ VI
ЩО СТАЛОСЯ В КВІНЗФЕРІ
Як тільки ми підійшли до заїзду, Рейсом провів нас сходами нагору, в маленьку кімнатку з ліжком. У коминку горіло яскравим полум'ям вугілля. Було так жарко, як у печі. За столом біля коминка сидів високий, смуглявий, статечний на вигляд чоловік і щось писав. Попри страшенну жароту в кімнаті на ньому була товста морська куртка, застебнута на всі ґудзики, і висока волохата шапка, насунута на самі вуха. Я ще ніколи не бачив, щоб хто-небудь, навіть суддя під час розгляду справи, мав спокійніший і само-впевненіший вигляд, ніж цей капітан корабля.
Він зразу ж устав і, підійшовши до Ебінізера, подав йому свою величезну руку.
— Ви зробили мені велику честь своїм візитом, містере Балфор, — промовив він гарним низьким голосом. — Я дуже радий, що ви прийшли вчасно. Вітер ходовий, невдовзі почнеться відплив, і ми ще до того, як стемніє, побачимо вогні на острові Мей.
— Капітане Гозісен, — зауважив мій дядько, — у вас дуже жарко в кімнаті.
— Така вже моя звичка, містере Балфор, — відповів шкіпер. — Я від природи мерзлякуватий, у мене холодна кров, сер. Ні хутро, ні фланель, ні навіть гарячий ром не зможуть підняти того, що називають температурою. Те саме, сер, [196] буває і в більшості людей, що, як то кажуть, засмажилися в тропічних морях.