— Вони платять дві податі? — здивувався я.
— Дві, Девіде, — сказав Алан.
— Як? Дві орендні плати? — перепитав я.
— Так, Девіде, — повторив він. — Капітанові я розповів інше, але вам кажу зараз щиру правду. Мене навіть дивує, як мало тиску потрібно було для цього. Щоправда, тут не обходиться без майстерності мого доброго родича й друга мого батька, Джеймса з Ґлена, тобто Джеймса Стюарта, єдинокровного брата Ардшила. Це він збирає гроші й розпоряджається ними.
Так я вперше почув ім'я того Джеймса Стюарта, який став таким знаменитим перегодя, коли його вішали. Але тоді [230] я не звернув уваги на слова Алана, бо мої думки були зайняті щедрістю бідних верховинців.
— Це шляхетність з боку горян! — вигукнув я. — Я віг, чи майже так, але називаю це шляхетністю.
— Авжеж, — сказав Алан, — ви віг, але ви джентльмен, тому й думаєте так. Якби ви належали до проклятого роду Кемблів, то скреготали б зубами, слухаючи мої слова. Коли б ви були Червоним Лисом... — На саму згадку про це ім'я він зціпив зуби й замовк. Мені доводилося бачити багато жорстоких облич, але такого жорстокого, яке було в Алана, коли він назвав ім'я Червоного Лиса, я ще не бачив ніколи.
— А хто такий цей Червоний Лис? — спитав я несміливо, але не без цікавості.
— Хто він?! — вибухнув Алан гнівом. — Гаразд, я скажу вам. Коли воїни кланів були розбиті під Куллоденом і справедлива справа гинула марно, а коні бродили вище копит у крові найкращих синів півночі, Ардшилові довелося, мов оленю, тікати в гори з дружиною й дітьми. Ми попомучились, перш ніж посадили його на корабель; а поки він ще ховався у вересі, англійські мерзотники, не маючи змоги позбавити Ардшила життя, позбавили його прав. Вони відібрали в нього владу й землю, вирвали зброю з рук людей його клану, воїнів, які носили ту зброю протягом тридцяти сторіч, зняли з них навіть одяг, тож зараз вважається за гріх носити картатий плед, і чоловіка можуть запроторити до в'язниці тільки за те, що на ньому шотландська спідничка. Одного вони не змогли вбити — любові людей клану до свого ватажка. Ці гінеї є доказом. Та ось у справу втручається чоловік, ім'я якого Кембл, рудоволосий Колін з Ґленура...
— То це його ви називаєте Червоним Лисом? — спитав я.
— О, коли б він потрапив до моїх рук! — закричав Алан несамовито. — А кого ж іншого, як не його. То ж він утрутився в цю справу, одержав від короля Ґеорга папери й став так званим королівським агентом в Аппіні. Попервах він поводився спокійно й підтримував приятельські взаємини з Шеймусом, тобто Джеймсом з Ґлена, агентом ватажка мого клану. Але помаленьку до нього дійшли чутки про те, що я оце розповідав вам: як бідні аппінські орендарі й стрільці ладні віддати свій останній плед, щоб зібрати другу подать і відіслати її за море Ардшилові та його бідолашним дітям. Як ви це назвали, коли я розповідав вам?
— Я назвав це шляхетністю, Алане, — сказав я.
— А ви трохи кращий від звичайного віга! — вигукнув Алан. — Та коли про це дізнався Колін Рой, чорна кров [231] Кемблів закипіла в ньому. Він сидів, цідячи вино, і скреготав зубами. Як! Стюарт має шматок хліба, а він не може перешкодити цьому? О Червоний Лисе, якщо ти тільки трапишся мені коли-небудь на відстані пострілу з рушниці, проси тоді в Бога милосердя! — Алан зупинився, ледве стримуючись від гніву. — І що ж він робить? Він оголошує, що всі ферми здаються в оренду. Він думає у своїй чорній душі: "Я швидко знайду інших орендарів, які платитимуть більше, ніж ці Стюарти, Макколи й Макроби (це все прізвища з мого клану), і тоді, — тішить він себе думкою, — Ардшилові доведеться жебрачити край дороги у Франції".
— Ну й чим усе закінчилось? — спитав я.
Алан кинув люльку, яка вже давно згасла, і поклав обидві руки собі на коліна.
— О-о! Ви ніколи не вгадаєте! Ці самі Стюарти, Макколи й Макроби, яким доводилось платити дві орендні плати: одну королю Ґеоргу — примусово, а другу Ардшилові — з доброї волі, запропонували йому кращу ціну, ніж будь-який Кембл з усієї великої Шотландії. А він посилав своїх людей розшукувати орендарів далеко — до берегів Клайду і до Единбурга, — велів розшукати їх, умовляти й упрохувати взяти в оренду землі Ардшила, щоб заморити Стюартів голодною смертю і задовольнити рудоволосого собаку, Кембла!
— Справді, Алане, це дивна, але гарна історія, — сказав я. — Хоч я й віг, але радий, що він був переможений.
— Переможений? — повторив Алан. — Ви мало знаєте Кемблів і ще менше Червоного Лиса. Перемогти його? О ні, цього не буде, поки його кров не зросить пагорбів! Але, Девіде, якщо настане день, коли я зможу вибрати вільну часину для полювання, то весь верес Шотландії не заховає його від моєї помсти!
— Алане, — зауважив я, — не зовсім розумно і не по-християнському давати волю своєму гніву. Ваші слова не завдадуть ніякої шкоди чоловікові, якого ви називаєте Червоним Лисом, та й вам самому не принесуть добра. Розкажіть мені просто все до кінця. Що він зробив потім?
— Слушно кажете, Девіде, — погодивсь Алан. — На превеликий жаль, мої слова не завдадуть йому ніякої шкоди. І якщо виключити ваші слова про християнство (про нього я зовсім іншої думки, інакше я не був би християнином), то я цілком згоден з вами.
— Хай там яка ваша думка, — сказав я, — а всім відомо, що християнство забороняє помсту.
— Зрозуміло, — кинув Алан. — Отепер видно, що вас навчав Кембл! Світ був би дуже зручний для них і таких, як вони, [232] коли б не існувало молодців з рушницями за кущами вересу! Та це сюди зовсім не тичеться. Ось що він зробив...
— Авжеж, — перебив я. — Розкажіть, що було далі.
— Отож, Девіде, — повів Алан, — не маючи змоги здихатися вірних простолюдців чесним способом, Колін Рой поклявся, що розплатиться з ними іншими засобами. Ардшил мав померти з голоду, ось чого він добивався. Та оскільки ті, що годували Ардшила на вигнанні, не хотіли передати оренди, Рудий Колін вирішив вигнати їх правдою чи неправдою. Для цього він послав по юристів, папери й червоні мундири на підмогу. І добродушний люд цієї країни мусить зібрати свої манатки, покинути домівку своїх батьків і забиратися геть із країни, де кожен з них народився й виріс, де вони гралися ще малими дітьми. І хто ж прийде їм на зміну? Босоногі жебраки! Королю Ґеоргу лишається тільки марно дожидатися своєї орендної плати, він може обійтися без неї і зменшити свій апетит — що до цього Рудому Коліну? Його бажання — нашкодити Ардшилові. Якщо йому пощастить забрати їжу зі столу мого зверхника або вирвати останню іграшку з рук його дітей, то він піде додому, прославляючи Ґленур!