Здавалося, минули роки, перше ніж почало розвиднятися. На цей час найбільша небезпека вже лишилась позаду, і тепер ми могли йти, як люди, на ногах, а не повзти, наче тварини. Господи праведний! На кого ми були схожі, коли йшли [292] бліді, наче мерці, хитаючись, немов старі діди, і спотикаючись, як малі діти! Ми мовчки, зціпивши зуби, дивились перед себе, піднімаючи ногу й знову опускаючи її, як це роблять силаки, коли переносять тягарі на сільському ярмарку. У вересі безперестану кричали куріпки, на сході почало поволі ясніти.
Я сказав, що Алан відчував те саме, що й я. Та це зовсім не означає, що я стежив за ним, — ні, я ледве встигав дивитися собі під ноги; Алан, певно, очманів з утоми, як і я, і так само мало цікавився, куди ми йшли, бо інакше ми не натрапили б на засідку, мов сліпці.
Ось як це сталося. Ми спускалися схилом пагорба, зарослого вересом, Алан попереду, а я кроків за два від нього, ніби мандрівний скрипаль і його дружина; раптом у кущах вересу почувся шелест, і звідти вискочили три чи чотири чоловіки, одягнені в лахміття. А за хвилину ми лежали горілиць, кожен з кинджалом біля горла.
Мені було однаково. Страждання від цього грубого поводження цілком розтанули в стражданнях, які переповнили мою душу раніше; я навіть радів, що не треба вже нікуди йти, і не звертав уваги на кинджал. Лежав, дивлячись, як на дикуна, в обличчя чоловікові, який тримав мене. Пам'ятаю, що воно було аж чорне від засмаги, а очі — дуже світлі, та я не боявся цього чоловіка. Чув, як Алан по-гельському перешіптувався з другим чоловіком, але мене не цікавило, про що вони говорили.
Потім вони заховали кинджали в піхви, забрали нашу зброю й посадовили нас один проти одного в кущах вересу.
— Це люди Клюні, передня чата, — пояснив Алан. — Про краще ми не могли й мріяти. Нам треба чекати тут з цими людьми, поки вони сповістять ватага про мене.
Клюні Макферсон, ватаг клану Вавріх, був одним з керівників великого повстання шість років тому; за його голову тоді оголосили винагороду, і я гадав, що він давно вже у Франції з іншими керівниками відчайдушних повстанців. Хоч я й був украй знесилений, але, почувши Аланові слова, майже забув про втому.
— Що-о? — вигукнув я. — Хіба Клюні й досі тут?
— Авжеж, тут, — відказав Алан. — У своїй країні під захистом свого клану. Король Ґеорг нічого не може вдіяти.
Я, мабуть, ще б розпитував Алана, але він урвав мене.
— Я добре-таки стомився, — зізнався він, — і хотів би трохи поспати.
З цими словами він ліг ницьма в густому кущі вересу й одразу ж заснув. [293]
Та для мене це була неможлива річ. Ви чули, як улітку сюрчать у траві коники? Отож не встиг я заплющити очі, як по всьому тілі наче заскакали коники. Вони, здавалося, сюрчали скрізь: на руках, на животі, на голові. Мені довелось, розплющивши одразу очі, перевертатися з одного боку на другий, вставати й лягати знову. Я лежав і дивився на сліпуче небо або на брудних диких вартових Клюні, що визирали через край скелі, перемовляючись по-гельському між собою. Оце і був весь мій відпочинок. Нарешті повернувся гінець. Він сказав, що Клюні буде дуже радий прийняти нас, тому нам довелося знов устати й вирушити в дорогу. Алан був у чудовому настрої, сон відновив його сили, він дуже зголоднів і з задоволенням смакував наперед чарку й гарячу печеню, —про це, очевидно, повідомив гінець. Мене ж нудило на саму згадку про їжу. Якщо раніше все моє тіло наче було налите оливом, то тепер я відчував якусь дивну легкість і навіть не помічав ходи. Мене несло, мов павутиння, земля здавалася хмарою, гори легкими, як пір'я; я ніби плив у повітрі за течією, яка, немов потік води, несла мене, кидаючи з боку в бік. Від усього цього мене пойняв жахливий відчай, і я ладен був розплакатись над своєю безпорадністю.
Я помітив, як Алан, глянувши на мене, насупився, і подумав, що він сердиться. На цю думку я відчув легкодухий страх. Пригадую також, що я всміхався і, хоч як намагався, не міг не всміхатися, навіть розуміючи, що це недоречне в такий час. Проте мій товариш, як і перше, був ласкавий до мене; й наступної миті двоє людей Клюні підхопили мене попідруч і дуже швидко (чи може, мені так здавалося, бо насправді вони, по-моєму, йшли надто повільно), майже понесли вперед лабіринтами похмурих долин і западин у саме серце грізних Бен-Олдерських гір.
Розділ XXIII
КЛІТКА КЛЮНІ
Незабаром ми підійшли до підніжжя гори, вкритої густим лісом, що дерся дуже крутим скелястим схилом угору, а за лісом виднілось оголене урвище.
— Тут, — сказав один з провідників, і ми почали підійматись на гору.
Дерева чіплялися на схилі, як матроси на вантах корабля; їхнє коріння утворювало ніби щаблі драбини, по яких ми лізли вгору. На горі, майже під самим голим урвищем, ми [294] побачили дивовижне житло, відоме в цих краях під назвою "Клітка Клюні". Стовбури кількох дерев були з'єднані між собою плотом з лозиння, проміжки між ними були укріплені кілками, а ґрунт за цією загорожею вирівняли, насипавши землі, так що утворилося щось схоже на підлогу. Дерево, яке росло на схилі, правило за опору для покрівлі. Стіни були сплетені з лози й покриті мохом. Усе житло формою трохи скидалось на яйце й наполовину висіло, а наполовину стояло в гущавині дерев на стрімкому схилі, ніби осяче гніздо в зелених кущах глоду.
Всередині житло було досить просторе й могло навіть не без вигод надати притулок п'ятьом-шістьом чоловікам. Виступ скелі хитромудро використовувався як димар; дим слався понад скелею і кольором майже не різнився від неї, тому знизу нічого не було помітно.
Тут була лише одна зі схованок Клюні. Крім цього, він мав ще печери й підземелля в різних закутках свого краю і, залежно від донесень своїх розвідників, перебирався з одного місця в інше, коли наближалися солдати. Завдяки такому способові життя й відданості свого клану Клюні не тільки залишався весь час у безпеці, тоді як багато інших утекли за кордон або були схоплені й покарані смертю, а й жив у країні ще чотири чи п'ять років після наших відвідин. І лише на беззаперечну вимогу свого володаря він виїхав у Францію. І дивна річ: там Клюні часто нудьгував за своєю Кліткою на Бен-Олдері й невдовзі помер.