"Mohyljany". Білі срлй скрізь. І порожньо, порожньо на станції… Станція Могиляни.
— Прошу пана! Паспорти!
Озираєшся… Хто ж тут, думаєш собі, пан? Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі "пан".
Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Якихнебудь десять кілометрів — і я вже "пан"!
Польща.
ПРИЇХАЛИ
Польща, значить… їдемо… їдемо… їдемо…
Обабіч залізниці вузесенькі-вузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька… Вузесенько-вузесенько так росте…
А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великі-великі лани порозлягалися. Як море лани, серед дрібненьких струмочків.
Що це значить?
Не знаю, — я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.
Польща — держава. Вона — за Могилянами.
Польща — хороша держава: мені ще раз її треба переїздити.
Як їдеш, так і праворуч Польща, і ліворуч — Польща, і так просто — Польща. Скрізь Польща.
Як проїхав Могіщяни, так уже скрізь населення суто вже польське.
Далі — Здолбунів, Рівне, Ковель.
Польща.
На Здолбунові пересідати на варшавський поїзд.
Гроші вже там не карбованці, а злоти.
А як сідаєш у спальний вагон, то вам кажуть:
— Ви ж провідникові "на чай" дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, ба вона плати не дістає.
— Гаразд.
Кажуть, що ніби в Польщі багато в'язниць, де сидить багато селян отих, що на Волині, на Холмщині, на Підляшші,— польських селян, — так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави — ніч.
У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на берлінський.
У тім уже поїзді є вагони аж до Берліна.
У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.
Я вже звик, що я "пан". І всі пани…
За Варшавою, аж до Німеччини, так само Польща.
Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.
Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата — навколішках.
Я став біля вікна та:
"Товариші дівчата. Доки ж ви плазуватимете на колінах… Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні…"
Сам собі подумав і сів…
Корови скрізь пасуться. Корови чорнорябі. Голландські… А далі королева нідерландська. Це аж — за Німеччиною.
Польща — республіка, у неї є президент. Не вірите? їйбогу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать…
їдемо…
Всі до мене:
— Прошу пана! Прошу пана! Я не витримав, устав, та:
"Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете?" — сам собі подумав і сів.
Лани… Лани… Лани…
Їдемо.
В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться, а потім каже:
— Шпрехен зі дойч?[13]
А я йому:
— Ні!
— Франсе?[14]
А я йому:
— Ні!
— Інгліш?[15]
А я йому:
— Ні.
Мовчить він. Тоді я почав.
— А ви, кажу, по-українському, щоб на першу категорію, можете?
— Ніх, — каже, — ферштейн[16].
— Тото ж.
А вік почервонівпочервонів. А я йому.
— Що ви мені, кажу, дойч, франсе, інгліш… Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: "інгліш".
Дивлюся, перестрашився.
— Не бійтесь, кажу, я не сердитий.
* * *
Їдемо.
Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.
* * *
Ст. Торунь.
Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші вагони і причіпляються до поїзда, що, їде прямісінько до Берліна. Раздва — і летимо до німецького кордону. Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:
— Майн гер! Біте шен, пас
О! То був "паном", тепер уже — "гер".
Просто тобі трансформація…
Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.
Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно — не звик же, щоб на станції було так чисто…
Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:
— Kaviar?[17]
— Нема, кажу. — А що воно за кав'яр такий, не знаю. А у клубі Блакитного не раз їв.
На кав'яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток.
Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав'яр пудами: Шепетівська митниця заробить.
* * *
Поїхали далі… Лани… Ліси… Луки…
І лани чисті… І ліси чисті… І луки чисті…
Жито рівнерівне, — ніби його путящий цирюльник під "йоржика" постриг.
Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили? Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.
На луках корови пасуться. І здебільшого — голандські.
— Ну, думаю, коли є корови, — повинні бути на шляхах і кізяки коров'ячі.
Нема. Уявіть собі — нема кізяків.
Я ж пам'ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним сперечалися щодо тамтешнього грунту.
— Ну з чого, — питав я його, — оцей ґрунт складається? Він відповів твердо і рішучо:
— З коров'ячих кізяків. Хіба не бачиш? Та не тільки ґрунт. І я, — каже, — в кізяках, і ти в кізяках, і діти всі в кізяках, і голова в кізяках, і борщ з кізяками.
А тут коров сила, а кізяків не видно. Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасетьсяпасеться, а потім до пастуха:
— Біте шен! їх мехте ін туалетен геген![18]
Це понашому:
— Дозвольте вийти. І йде.
Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов'язково витуалетиться тоді, як до ґанку підійде. Або коли її доять.
* * *
Їдемо.
Жита рівнірівні на полях. І пшениці… І чистічисті… Просто потолочити хочеться — такі вони рівні й стрункі. А поміж ланами шляхи. Та хоч би ж тобі де-небудь хоч одна вибоїна.
Скрізь шосе, і скрізь рівне шосе…
І понад залізницею шосе… А понад шосе стьожкою біленькою стежечка стелеться: то доріжки для велосипедистів.
Багато-багато на велосипедах їздять. І старі, й малі… І бабусі, й дівчата.
От — бачиш — гурт дівчат буряки поле. А на межі велосипеди лежать.
Ось штук із п'ятеро жінок велосипедами женуть понад колією. Видко, селянки…
Дивно…
І дивно не те, що вони їдуть на велосипедах, а те, що ніхто їм у слід не тюкає.
Дивився я на ту картину та й думав: що якби мою матір був підсадив на велосипеда — хай би вона селом мигнула.