Оглянувшись сюди і туди і побачивши, що навкруги вже нікого з тих "головарів", Мотря знов заверещала і ще більше затурбувалася.
— А! Дивись мені його! Повтікали — різун їх матері! — і мерщій посукала короткими ногами, плутаючись у довгій спідниці, в напрямку Шинківців. За нею подалася і вся її гвардія, що прийшла сюди здебільша отак собі "на людей подивитися".
Іван Гуца, кляпаючи задріпаними крилами свого фраку, що сягали йому сливе до п'ят, і собі пошкандибав за ними. Починав накрапати дрібний дощ.
Списки складали сливе до півночі. Будинок кооперативного банку не зміщав таку спусту народу, тому всі, що прийшли пізніше, опинилися за порогом і мусіли киснути під дощем. Між тими була, розуміється, також і Мотря Нестериха. Вона і тут пробувала домагатися "свого права" і бунтувати, але їй інші одразу заявили, що "як ви, бабо, не втихомиритесь, то дістанете по мармузі і підете собі до повітри лихої", після того нічого іншого не лишалося, як "заціпити писок" і, шморгаючи носом, тихо хлипати собі в кулак. "Вони хіба знають, оті камлії, оті... оті прокляті, що тебе болить? А звідки їм це знати? Віддалася за отого чортового горбуна, смердів-смердів, хирляв-хирляв, ночами спати не давав... А діти сипались. А тепер? А тепер ось маєш. Він там зогнив, а ти тут мучся з його дітьми, пухни з ними з голоду... Коли б ще якось ту півдесятину набути, але хіба тут допнешся за тими багатіями та тими чоловічиськами, що тебе, бідну бабу, ані не пустять нікуди, ані ходу тобі не дадуть. Клуньчину, думаю, продати, та ялівку, та яблук пару десятків пудів, то, може, воно і щось вийшло б... Воно-то і без клуньчини біда — щось там збереш з поля і де його ту мізерію зложити. А скільки намучились, поки її злабудали, плечі облазили, як носила з Бущенщини-крокви, та лати, та балки... Усе то на плечах моїх..."
— Ой, видно, та баба хоче дістати по пиці,— зазначує котрийсь там спереді, з намагою повертаючи назад голову.
— Чи вам, тітко, часом. Бог дасть, не заціпить? — додає інший.
— Ага!.. Заціпить,— було її останнім протестом. До півночі чекала і рюмсала собі під ніс, але зовсім мовчки. А вписали її на півдесятину десь уже в середині списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла, все не вірила. А що як візьмуть та одурять "дурну бабу". Ні, вона вже краще постоїть, та помокне, та припильнує.
Вертаючись геть по півночі під дощем додому, Матвій ніс зі собою невеселі думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дістати. І як він усе то сам подолає. А тут ще й праці стільки — і старої, і нової, і все її прибуває та прибуває. Коли б мав хоч порядного помічника дома, а то ж усе таке от.... Сам і за плугом, і за бороною, і коні впорай, і води принеси... Ні, ні. Невеселі думи ніс Матвій зі собою, вертаючись тієї темної ночі до свого хутора.
Щосереди у малому містечку Мизочі, що сім верстов від Дерманя віддалене, ярмарок. Другого дня і була якраз середа. Сльотило і шугав вітер. Але дорогою до Мизоча з самого рання тягнулась валка возів. Хто везе веприка, хто вівці, де в кого ялівка за возом тягнеться, їхали, їхали і їхали. І все це мало піти на викуп Застав'я, усе то мав бути завдаток, хоча ніхто ще нічого не знав путнього, чи буде з тієї купівлі що, чи не буде. По-перше — нема ще нічого певного від пана, по-друге, чи тих пара сотень десятин вистачить на стільки люду. Доведеться декого зі списків скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.
Але Матвій ще не їхав на ярмарок. Він же мусить знов до двора на збори тіпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного та ясного добитися. Коли вже упрягея уі плуг, то вези.
Ще зовсім рано, а біля ганку покоїв товпляться люди. Така зборня — хоч куди. і говорять, і регочуть. Про се і про те міркують, а головне, як і де грошей дістати. "То, трасця матері, казали: впишися, Семене, пайщиком до банку та впишися. Ні, різал-ма' — не послухав. А тепер дулю, не позичку, дістанеш",— міркує не один дядько.
А все-таки той банк єдиною надією села. Шкода, що має його тільки "панська" часть, який не є, а є, "казьонці" і такого не мають. Зате у них там "трахтир" он який пишається. І взагалі ті казьонці господарі, що з клоччя батіг, сама тобі голота, розважають "панські".
Тут також ще одна справа виникла, якої учора не примітили. Хтось подав думку, чи варто пускати до купівлі "казьонців". Двір, мовляв, належить до "панської" частини, то й викупити його мають "свої". Тамті мають монастирську землю, нехай ждуть на неї та Богу моляться.
Ця думка припала до вподоби сливе всім "панщизнянам". і знову крики, і знову колотнеча.
— Та воно дійсно не пустимо їх. і своїх досить,— гукає котрийсь.
— А правда! Скільки "наших" не дістало, а ті, диви, загарбали он цілі лани.
— А що то там за такі свої і не свої? Усі ми люди і всі жити хочемо!
— То і жий собі на здоров'я, а до нас не лізь...
— Диви, як його розпирає!
І галас розростається та розростається. На цей раз уже не баби, а чоловіки. І коли зайшло геть далеко, тоді "казьонці" заявили, що, коли вже на те пішло, то тієї землі не ті, не ті не куплять. Панові, мовляв, усе одно хто її купить, але "казьонці" можуть таку ціну нагнати, що хіба сам чорт її докупиться.
І тоді Матвій знов мусів умішатися.
— Що це ви, люди добрі, мотилицю дістали чи кат зна що... Він пропонує поділитися. Отой клин, що входить до "казьонної" частини — "казьонцям", решта "панським". Ні. Не согласни. Це буде кривда. "Казьонці" дістануть самі суглинки та мочарі.
— Диви! — кричать "панські",— йому, одному й другому, ще й вибирати заманулося. Прошу! Зводьте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться. Ха-ха-ха! Лихо їх матері.
— Но, но, люди,— озвався Мартин.— Язик язиком, а діло ділом. Ціну нагнати кожний дурень потрапить. Хочете прийти до згоди — купите, не хочете — не купите. Не буде тут нікому кривди, коли згодитесь, як каже Матвій.
— Ага! Хитрий ти! Собі більше хочеться! — бурчить котрийсь. А вголос додавалось:
— Ні, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як і всі — не бувать купівлі! Чи не правду кажу?
— Правду! Правду!
— Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклі привітали. Минув день, а до згоди не прийшло. Та й про землю нічого певного. Матвій з Харитоном усе ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе село в напруженні. Балачки тільки про землю, сварня не вгаває. Де тільки зберуться, де пара тих і тих, одразу горлають.