Віра опісля не раз і не раз пригадувала ті години, знайти їх вислів не знаходила слів. Відчуття удару... Зриву... Бистра хвиля шарпнула і жбурнула в безодню. А разом — нагло й спонтанно відчула полегшу. Обличчя прояснилось. І помітила, що це діється не лишень з нею. Ніколи, ніколи не забуде. В повітрі виразно відчувалась радість.
Ці дні і ці місяці... Муравлище, до якого кинуто камінь. Все метушилось, все бігло, все несло. Харчі і харчі. Перша й основна вимога. Вулиці переповнені. Машин легкі, машини тяжкі, автобуси, вантажні, крутіж, смерч. Віра до краю збита з пуття, що буде з нею, з мамою, куди їм вдатися, за що зачепитися? Дядька Андрія з родиною вивозять, дядька Петра одягнуто в уніформу і приділено до пропаганди, їх Михайла забрано також, тітка Катерина ще не рішена — виїжджати, чи залишатися, всі "більші риби" виїжджають, але Мар'яні з Вірою ніяк не пристало кудись їхати, Андрій пропонує їм свою кватиру, дуже спокусливо, однак Мар'яна боїться, дуже бо та кватира заанґажована, краще бути непомітною, хто його знає, що з того вийде, але чому така паніка? То ж "наші" б'ють напасника на всіх фронтах, не сьогодні — завтра повернуть на Берлін, послухай лиш останні вісті.
Київ, одначе, спорожнявся помітно, особливо від партії і це знак не обіцяючий. Коли тікають щурі — корабел тоне, це знають всі. Але вулиці далі кишіли людом, переважно жіночим і все що було, щось несло, щось тягнуло — торбами, кошами, мішками, а там далі за містом, як Борщагівка, як Святошино, як Новобіличі, юрби дівчат озброєних заступами, риють рови. На небі ясно і гаряче сонце, і раз-у-раз літачки з чорними хрестами і зовсім над головами дівчат, які сиплють на них, повні кокетства, папірчики: "Дараґіє дамочкі, нє ройтє ваші ямочкі, завтра прідут наші таночкі, засиплют ваші ямочкі".Кому жарти, кому не жарти, мокрим від поту, переляканим до кости, до того голодним "дамочкам" — ніякі це жарти, але ж он всі тумби і всі забори кричать криком: "За родіну, за Сталіна!", "Впєрьод — на Берлін!" і як тут встоїш зложа руки?
Все йде, все вперед... А ось, блискавично рознеслась вістка, що десь там розбивають магазини. Маси хильнули. Не брали, а рвали, не несли, а перли, рятуйся, як можеш, "проклятій тій владі нарешті кінець", "носив вовк, понесло і вовка".
І нарешті, — хмарний ранок, велика тиша і звідтіль, як Дарниця, з лівого Дніпрового берега, протилежно від "ямочок" Святошина, почулась стрілянина. Били з гармат. Хто там і що там? Які ще суздальці, монголи, муравйови? Відповідь прийшла аж у п'ятницю вересня дев'ятнадцятого. З обох боків Хрещатика, від Куренівки т від Подолу, на мотоциклях, автах і танках, у їх темносірих шоломах, з виглядом парадуючих, в'їхали німці. Тих, що їхали від Подолу, київляни зустріли оплескам і обсипали квітами, — явище психологів, як світ-світом, нечуване. А де ж ті всі ,,ямочки" і не лишень за Святошином... Весь Маріїнський парк, площа Софії і всі інші площі ними скопирсано, а при в'їзді бульвару Шевченка, навіть кілька сталевих козлів споруджено і купу піскових мішків додано. Навіть страшно глянути.
Віра таких питань, признатися, тоді не ставила, вдовольнялась загальним "наші здрефили", — хвалились — хвалились, маршували — маршували, барабанили — барабанили, а прийшло до діла — солом'яний огонь, зграя зайців, майстрі голодів, винахідники стріляння в потилицю люде зі зав'язаними за спиною руками.
І ницих варварів... Тікаючи, вони, крім ,,ямочок", залишили тонни динаміту під такими "воєнними об'єктами", як Київська Лавра, у якій літописець Нестор писав свою "Повість временних літ", як Софія, яку будував Ярослав Мудрий, як Педагогічний музей, у якому урядувала Центральна рада, як міська опера, міська радниця і нарешті весь Хрещатик.
Запрошення для їх знищення. І почалось це з Хрещатика. Одного дня, його древні будови, одна за одною, летіли в повітря, вулицею пішли лави огню, небо Закрилось димом. Місто погрузло в темноту, а в темноті страх.
Від п'ятої вечора до п'ятої рана стан облоги, до того додались облави, людей — винних-невинних, згортали з вулиць і скидали до ям Бабиного Яру, замаячіли силует шибениць.
Ось воно для чого той там динаміт... Розстлити, розсипати в грузи... Давність, історію життя. Тепер, з цієї далечі, для Віри це зрозуміло, але тоді це значило горе, глибину якого не зміряти ніякою мірою. Вони з матір'ю опинились на вулиці... Вирвались просто з огню... Отак в чому були... Думали, було дістатися до спорожнілого мешкання Андрія, але його двері були замкнуті з печаткою "Конфісковано військом". У новостворені управі міста їм запропоновано КОБУЧ — голі, вогкі брудні стіни, голод і холод. Залишився тільки Канів з їх бабунею Марією, але це не близько і комунікації ніякої. Брались торби і йшлось на села... Міняти, жебрати — і в тому мати Вірина. Тож то Віра залишилась, мов викинута з води рибина. Ті вечори у тому КОБУЧІ, за замкнутими дверима без світла, без їжі, зі всілякими вигукам в неосвітленому коридорі, з пострілами за вікном!.. Вір намагалась звикнути, зникнути... Починалась скорше, ніж звично, зима, вдарило холодом... Закутана в лахміття Віра шукала рятунку, манило одне тільки місце — базари: Сінний, Єврейський, Товкучка, а там загорнута в лахи бабуся з цигарним пуделком старих цвяхів, чоловічина в студентському картузі царського часу, пропонує старі, обдріпані штани, хлопчина з червоним носом, показу з рукава пачку цигарок "Труд"... Портрет Толстого, антрацитові шахи, розтоптані черевики... А там он... Склянка пшона, кілька цибулин, горнець картоплі, пар яєць, шматок м'ясива... І ціни! Не підходь... Особливо ти. Віро. І все це на очах щезало, а Віра лишалась... Сама, одинока в юрбі незнаних.
Та якось, на Єврейському, Віра побачила знайоме обличчя... Галя Піддубна. Одноклясниця консерваторії. — Вірочко! — Галю! — Та невже це ти? Ти не... — Слово "виїхала" не йшло на язик. — Я лишилася... — І також я. — Голодна? Ходи зі мною.
Того таки вечора, разом з Галею, Віра опинилася якомусь касіно на Липках, де було тепло, світло, багато військових — жінки, акордіон, танець, дим цигарок. З загального настрою. Віра зрозуміла про що тут ходиться, але вона голодна, а там он буфет і на нім... Господи Боже! Такого вона, як світ світом, не бачила... Її голо розгорівся огнем і перед ним хто встоїть? Але це був також він, що врятував її. Танцюючи з високим, бравим, міцним лейтенантом, вона раптом втратила притомність. Що було далі, сказати годі, отямилась вона на кватирі Галі, де пила чай і їла смажену картоплю. А коли вранці повернулась до свого КОБУЧу, застала там перелякану матір, яка засипала її питаннями, де вона і як вона провела тут ніч, на що Віра не мала слів... Мати принесла торбину картоплі, кілька склянок пшона та горнець кукурудзи.